Відповідно до Постанови Верховної Ради України “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2021 році” 18 вересня (30 вересня за новим стилем) відзначатиметься 180 років від дня народження Михайла Драгоманова (1841–1895), громадського та політичного діяча, історика, публіциста, літературознавця, фольклориста. Знакова постать української та світової суспільно-політичної думки. Справжній патріот, котрий вважав, що головною причиною тієї хвороби, котра під’їдає всі зусилля українського народу є відсутність незалежності. Зіграв важливу роль у творенні першого українського політичного проєкту – Русько-Української радикальної партії (1890).
Соціаліст, який критично інтерпретував марксизм і рішуче відкидав терористичні методи російських народників, натомість проголошував ідеї лібералізму і пріоритет свободи особистості над класовими і національними інтересами.
Політик, філософ, історик, економіст, фольклорист, літературознавець, публіцист. Автор понад 2 тисяч творів з різних наукових галузей. Наукові та публіцистичні праці підписував як “Кирило Василенко”, “Волинець”, “М.Галицький”, “М.Гордієнко”, “П.Кузьмичевський”, “П.Петрик”, “М.Толмачов”, “Чудак”, “Українець”. Припускають, що від його “Українець” взяла собі псевдонім поетеса Леся Українка – племінниця Михайла Драгоманова. Сам він також доводився сином правнику і літератору Петрові Драгоманову і племінником декабристові Якову Драгоманову, рідним братом письменниці та громадській діячці Олені Пчілці, дядьком – Михайлу Косачу, Ізидорі Косач-Борисовій, Ользі Косач-Кривинюк, Оксані Драгомановій, батьком – Світозару, Аріадні (в заміжжі Труш), Лідії (в заміжжі Шишмановій), а також тестем художнику Івану Трушу та болгарському вченому і політику Івану Шишманову.
Михайло Драгоманов родом із Гадяча, що на Полтавщині, де він народився 30 (18) вересня 1841 року. Освіту здобув у Гадяцькому повітовому училищі, згодом – у Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний
факультет Київського університету Святого Володимира. Знавець рідної й світової культури. Володів п’ятьма європейськими мовами. Вивченням мов, географії та історії, особливо античного світу, захопився ще в училищі. А в університеті активно включився в політику. Крім того, 1871–1876 роках брав участь у діяльності
Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, що діяв при університеті.
Згодом зайнявся публіцистикою, в якій порушував важливі українські питання щодо історичних, етнографічних, філологічних і соціологічних тем.
Важливим етапом становлення політичних принципів Михайла Драгоманова стала участь на прощальній вечері на честь Миколи Пирогова (засновника вітчизняної військово-польової хірургії і школи анестезії), звільненого з посади попечителя Київського навчального округу за вільнодумство, обстоювання всенародної освіти, права вчитися рідною мовою.
За три роки закордонного відрядження відвідав Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Це наукове турне було надзвичайно плідним для молодого вченого. Сформувало його критичні погляди, дало змогу зіставити свої переконання з західноєвропейським досвідом.
У Женеві створив Вільну українську друкарню і “Женевський гурток” – перший український соціалістичний
осередок, який у 1878–1883 роках об’єднав публіциста Остапа Терлецького, правника і соціолога Максима Ковалевського, історика, педагога Якова Шульгина, поета, філософа, громадського діяча Івана Франка і публіциста Михайла Павлика. Разом вони видавали громадсько-політичний та науково-літературний збірник “Громада” (перший безцензурний в історії української преси). Його п’ять випусків вийшли протягом 1878–1882 років.
Допомагав створювати перший університет у Болгарії, де провів останні шість років життя. В Софію приїхав 1889 року на запрошення тамтешнього уряду викладати всесвітню історію у щойно заснованій Вищій школі (саме вона через кілька років трансформувалася у університет). Там, крім керівництва кафедрою і розвитку власної школи фольклористики, налагоджував, навчальний процес, складання програми та розкладу занять, сприяв започаткуванню університетської бібліотеки.
Користувався великим авторитетом місцевої демократичної громади. Хворів на аневризму аорти, через що йому було важко говорити. Помер від розриву аорти 2 липня 1895 року у Софії, де й похований за протестантським обрядом.
