Архів дня: 17.10.2017

Президент Петро Порошенко вніс на розгляд Верховної Ради як невідкладний проект Закону України «Про внесення змін до статті 80 Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України)».

«Як і обіцяв у своєму Посланні на початку вересня, знову вніс до Верховної Ради як невідкладний проект закону щодо скасування депутатської недоторканності», – написав на своїй сторінці у Фейсбук Глава держави. Читати далі

Ключовим завданням цього пленарного тижня роботи Верховної Ради України є підтримка пакета законопроектів з медичної реформи. Про це на своїй сторінці в Facebook написав Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман.

“Починається пленарний тиждень, і я бачу одну найголовнішу задачу – дати старт медичній реформі. Ми маємо забезпечити якісні послуги в наших лікарнях. Ми маємо гарантувати громадянам, що держава справді буде платити за кожне їх лікування. Ми маємо нарешті дати змогу лікарям офіційно отримувати достойні зарплати. І ми можемо це зробити, ухваливши законопроекти 6327 та 6604 на цьому тижні”, – підкреслив Глава Уряду. Читати далі

З метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності та територіальної цілісності України, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві, враховуючи історичне значення і заслуги Українського козацтва у ствердженні української державності, стало доброю традицією щороку 14 жовтня 2017 року святкувати День захисника України та День українського козацтва. Читати далі

За значний особистий внесок у справу розвитку Збройних Сил України голову Каховської районної державної адміністрації САЛТИКОВА Валерія нагороджено відзнакою Міністерства оборони України “За зміцнення обороноздатності”.

Шановний Валерію Миколайовичу прийміть найщиріші вітання від колективу райдержадміністрації та жителів району із високою нагородою та побажання міцного здоров’я, активної громадської позиції, незгасимої енергії задля служіння на благо рідного краю. Нехай кожна розпочата Вами справа буде вдалою та успішною. Читати далі

Поселення Роздольне засноване на початку минулого сторіччя. Перший будинок був побудований на пустирі, тобто на роздоллі. Звідси і пішла назва Роздольне.

У першій після громадянської війни рік у висілках Роздольне налічувалось 53 господарства селянського типу, населення складало 224 особи, із них чоловіків 121, жінок 123. Переважна національність – українці.

На початок 1923 року в Роздольному вже мешкало 379 селян. В тому числі : 12 жителі похилого віку (60 і більше років), 165 – діти до 15 років, 98 – молодь до 30 років. На весну 1927 року поселення налічувало 395 жителів.

Зі створенням Кахівського району Роздольне входило до складу Великокахівської сільської ради і визначалось в типах територіальних одиниць, як поселення. Крім Роздольного до цієї сільради входили: село Велика Кахівка (2161 житель), хутір Олешки (51), х. Кислий (34), х. Коробки (89) та передмістя Щеміловка (1448 селян). Віддаленість Роздольного від сільської ради та районного центру складала – 13 кілометрів.

В 1921 році в поселенні з’явився молодий вчитель Семилєтов Іван Васильович і було закладено перший камінь для будівництва школи, а через два роки відбулося її відкриття.

У 1933 році на зміну Семилєтову І.В. прийшов директором і учителем Афанасьєв Василь Порфирович. Його першими помічниками були: вчителі Хлистова Віра Павлівна та Шакалова Алла Максимівна. Василь Порфирович посадив біля школи невеликий сад, ніби передбачив, що садівництво стане найперспективнішою справою мешканців села у майбутньому.

Колективізація, тяжкі роки війни та повоєнні часи, розквіт та втрати Роздольного – все це відбувалося на очах найстарішої жительки села Ганни Мусіївни Діденко, яка народилася 23.11.1918 р. та є свідком багатьох подій. В 1927 у Роздольному отримали високу врожайність зернових культур. 1929 рік став роком масової колективізації. За даними архівних документів на території с. Роздольне було створено колгосп «В ответ на разрыв» (малися на увазі відносини з Англією). Пізніше колгосп став носити ім’я Косарева, потім колгосп «Родина», пізніше – це відділення колгоспу імені XXI партз’їзду КПРС. Головний напрямок виробництва – вирощування зернових культур та бавовни.

Велика Вітчизняна війна не оминула Роздольне. В грізну воєнну годину вітчизну пішли боронити, залишивши село й родину, 42 земляка. З них 23 не повернулися, про місце і час смерті 12 нічого невідомо, 25 нагороджені орденами і медалями.

Не повернулися з поля бою: Андрющенко С.О., Бойко І.І., Бойко Р.Г., Бойко С.Р., Бойко П.С., Горбань О.І., Діденко В.А., Драморецький У.О., Драморецький І.О., Лизун А.П., Легкий Б.Д., Любезний С.С., Любезний А.С., Литвинов Г.Х., Осєнній А.Т., Пуляєв Г.О., Радецький Т.Д., Ратушняк Т.О., Суповський І.Л., Терлецький П.М., Хлистов П.І., Шамановський М.Ф., Шакалов М.К.

Один із сельчан, Бойко Петро Семенович, 1924 року народження визволяв від фашистсько-німецької окупації країни Європи і загинув 25 березня 1945 року біля озера Балатон в Угорщині.

25 ветеранів Великої Вітчизняної війни, мешканців с. Роздольне, були нагороджені орденами і медалями: орденом Червоної Зірки та медаллю «За відвагу» – Голубєв Єрмил Зінов’євич, орденом Слави III ступеню та медаллю «За бойові заслуги» – Радченко Андрій Маркович, орденом Слави III ступеню – Масаликін Іван Єгорович, медалями «За перемогу над Німеччиною» – Баланович Петро Якович, Пахомов Андрій Устинович, Михович Дмитро Степанович, Чальников Василь Андрійович, Кузько Степан Олексійович.

9 травня 1985 року відбулося перезахоронення знайдених під час закладання саду останків воїнів Червоної Армії, які загинули у вересні 1941 року. Пям’ять про загиблих воїнів, які захищали село від німецько-фашистських загарбників та односельців, що не повернулися з поля бою, увінчена гранітною стелою в центральному сквері села.

З-го листопада 1943 року Роздольне було визволене від гітлерівських загарбників. Жителі села приступили до відбудови зруйнованого господарства, але труднощі були неймовірні. Повоєнний час – це час ентузіазму, запалу та надій, рвучкий, наповнений працею період. Відбудовували село, заліковували рани землі. Дуже тяжко працювали, не було техніки, всю роботу виконували на конях і вручну, але бажання відроджувати свое село було у кожного. Самовіддано працювали сім’ї: Бойків, Ковалів, Муравських, Шамановських, Діденків та ін.

Далекий 1951 рік – невеличке степове село Роздольне нараховує 68 дворів, в якому мешкає 250 жителів. На його території успішно працює спеціально-насіневий колгосп «Родина», що забезпечує всю область насінням люцерни та вирощує зернові культури.

В цей період приїхала і залишилась тут на все життя Бойко Валентина Петрівна, яка пропрацювала на цій землі 31 рік. Вона була і агрономом, і рахівником, і керівником відділку колгоспу імені XXI партз’їзду КПРС. В відділку була єдина машина, на якій бездоганно працював Діденко Іван Аврамович.

В 1954 році в селі відкрилася бібліотека, фонд налічував 600 книг. Бібліотекар Швець Ніна Костянтинівна беззмінно відпрацювала в бібліотеці довгих 42 роки.

Минав час. В Роздольному були проведені світло, водопровід, збудували дитячий садок, медичний пункт, магазин. Почали приїжджати нові люди. Більшість з них з Київської області, тому першу із новобудованих вулиць назвали Київською. Відкрили пошту, яку прийняли завідуюча Василенко Надія Яківна та листоноша Шимко Валентина Іванівна, сільський клуб очолила Мінюк Марія Максимівна. На той час сільським медичним працівником працювала Купчик Віра Данилівна, а учителем Бендеберя Ніна Михайлівна.

У 1974 році за рішенням Херсонського обласного виконавчого комітету № 405/19 на території села Роздольне створюється АГРО-ПРОМИСЛОВИЙ САДІВНИЧИЙ КОМПЛЕКС «Краса Херсонщини»

Головний напрямок господарства – інтенсивне садівництво. В створенні та розвитку АПСК прийняла участь вся область. І за короткий строк вдалося закласти сади, промислову базу для переробки і збереження фруктів та іншу інфраструктуру, а найголовніше – створити сприятливі умови для проживання і праці людей.

Господарство очолив Вадим Олександрович Мальт, заслужений агроном України. В Роздольне він був направлений керівництвом партії та уряду країни із села Гаврилівки Ново-Воронцовського району Херсонської області з посади голови колгоспу «Шлях комунізму». На цій посаді за свою сумлінну працю, знання, вміле керівництво, талант Вадим Олександрович у 1966 році отримав медаль «За трудову відзнаку», у 1968 році став заслуженим агрономом України, а у 1971 та 1973 роках держава його відзначила двома орденами Леніна.

Дякуючи організаторським здібностям, закоханий у сільську справу Вадим Олександрович згуртував навколо себе в Роздольному великий колектив однодумців. Серед яких агрономи, інженери, будівельники: Нетіпанова О.К., Куліковський С.О., Симоненко Л.М., Мацкевич К.В.; садоводи: Коваль Т.К., Веретеннік Г.С., Бойко Т.І.; механізатори: Хлистов А.П., Бойко А.Д., водії: Велігошин Л.П., Моть Р.Г.

Господарство будувалося як комплекс по вирощуванню та виробництву фруктів і ягід, здійснювався товарний обробіток, зберігання й технічна переробка плодів. Початок 80-х років – це початок великого будівництва у Роздольному.

Фруктосховище, консервний завод, житлові будинки виростали неймовірними темпами. Сільська лікарська амбулаторія, адмінбудівлі, два дитячі садки на 160 місць кожний.

За активну участь у підготовці шкіл, дошкільних і позашкільних установ до 1980–1981 навчального року В.О. Мальт був нагороджений Грамотою Міністерства освіти УРСР, а в 1984 ролці за успіхи в економічному і соціальному розвитку УРСР йому вручено нагрудний знак «Відмінник народної освіти».

9 вересня 1982 року – дата утворення Роздольненської сільської ради. Вона була виділена із складу Коробківської сільської ради, до якої входила з 1972 року. Перший голова Роздольненської сільської ради – Салюк Тамара Іванівна. В різні роки сільську раду очолювали: Жданов Григорій Володимирович, Шиянюк Юрій В’ячеславович, Кондратьєва Наталія Георгіївна, Рожко Станіслав Петрович, Кондрацький Микола Адольфович, Чубукін Микола Миколайович, Юзвак Андрій Романович, Матковська Олена Олександрівна, Величенко Тетяна Леонідівна.

26 листопада 1983 року відкрила двері новітня трьохповерхова будівля Роздольненської середньої школи. Цей чудовий палац знань розрахований на 700 учнів. За час існування школа випустила 42 золотих та 22 срібних медалістів, які працюють в різних сферах і галузях Каховського району та займають поважні посади. Це: Рожко Л.В. – директор Роздольненської ЗОШ I-III ст., Чуприна О.П. – директор ДП «Фрідом Фарм – Україна» та ЗАТ «Фрідом Фарм Інтернешнл», Оберемков К.М. – землевпорядник ПП «Фаворит-III», офіцери – працівники правоохоронних і державних органів Яцишена В.В., Стрижеус О.А., Геращенко О.М..

Стали майстрами лікарської справи шановні Рингач Н., Міщенко В., Волошин Є..

Славляться роздольненські випускники і спортивними досягненнями: Мігель В. – чемпіон України з веслування – I місце, чемпіон СРСР-II місце; Мігель А. – чемпіон України з легкої атлетики – I місце; Костів С – чемпіон Збройних Сил України (військове багатоборство) – I місце; Балун Д – чемпіон України серед інвалідів зору (штовхання ядра) – I місце; Голубенко В – чемпіон України серед допризовної молоді (метання гранати) – I місце; Каправчук Т- чемпіон України (вільна боротьба) – II місце; Гребінь О – чемпіон України (легка атлетика) – II місце; Корецький Р – чемпіон України (легка атлетика) – I місце.

В школі працює 25 педагогічних працівників, із них 10 мають вищу категорію, 4 уч. – I категорію, 8 – мають звання «Старший вчитель», 3 – звання «Вчитель методист». З 25 навчальних кабінетів 16 атестовано на «добре» і «відмінно». Довгі роки не змінним директором школи працювала Міщенко Ганна Миколаївна – відмінник народної освіти, лауреат премії імені Крупської. Корецька Є.Н. – Заслужений вчитель України, Чубукін М.М. – відмінник освіти України. А Рішко Н.П., Кізім Н.І., Смагін Є.Г., Оберемкова К.М. мають звання «Відмінник освіти».

Пройшло декілька років. Назва села залишилася стара, а село стало новим. Та вже селом його і не назвеш. Це справжнє агромістечко: нові будинки, котеджі, 19 багатоповерхових будинків, магазини, дитячі сади. Сюди вклали своє уміння та талант будівельники: Шкляр К.Ф., Пшенична Л.І., Міняйло Ю.В., Марченко А.С., Бергер А.І., Ленко О.О.

90-ті роки стали роками важких випробувань та суттєвих соціально-економічних перетворень. Досвідченому агроному, нині першому заступнику голови правління ПрАТ «Фрідом Фарм Інтернешнл», Медолизу Михайлу Михайловичу, який на той час очолював господарство, разом зі спеціалістами довелося не мало докласти зусиль, щоб зберегти напрацьоване роками.

Село Роздольне сьогодні по-доброму дивує всіх, хто приїздить до нас вперше. Бо це дійсно дивовижно –серед неозорого Таврійського степу раптом побачити білокам’яне газифіковане багатоповерхове містечко із сучасною школою, із вічно-націленим у небо пам’ятником-літаком та романтичним скульптурним ансамблем, із асфальтованими вулицями, анфіладами добротних котеджів.

Роздольне налічує 2049 жителів. Але поважною часткою громади є багатодітні родини, що зростили троє і більше дітей. Скільки ж треба материнських і батьківських сил, ласки і любові, щоб ростити і виховувати дітей справжніми людьми! Це сім’ї: Марковець О.М., Петрової Н.О., Мельник Т.О., Мудрянинець Т.А., Бутенко Т.С., Гриб О.В., Гайденко Т.М., Жупини Н.А., Левченко А.Ю., Мар’їної Н.І., Рак В.І., Ревякіної Н.О., Шидловської О.П., Кур’ян О.О.

Звання матері – героїні присвоєно державою Котельницькій Ганні Яківні, Баланович Риммі Тимофіївні, Юзвак Світлані Олександрівні.

Пишається роздольненський рід старійшинами села. Це: Діденко Ганна Мусіївна, Гончарук Ольга Терентіївна, Ратіна Надія Григорівна.

Особлива гордість роздольненців – Баграєв Микола Георгійович, який після закінчення Херсонського сільськогосподарського інституту розпочав свою трудову діяльність старшим інженером відділу капітального будівництва АПСК «Краса Херсонщини». В Роздольному він очолив первинну комсомольську організацію і вперше проявив свої організаторські здібності. Його подальший шлях: це робота другим та першим секретарем Каховського міськкому комсомолу, потім Каховський міськвиконком, організація і проведення Міжнародних фестивалів «Таврійські Ігри» та «Чорноморські Ігри», президент ЗАТ «Таврійські Ігри», Народний депутат України 4-го, 5-го та 6-го скликань. З 2002 року Баграєв М.Г. активний політик в питаннях свободи слова та інформації, успішний медіадіяч та шоу-бізнесмен. Він ініціатор та співзасновник музичних каналів М1, М2, радіостанцій «Русское радио Украина», «Хіт ФМ», «Кіс ФМ», «Радіо Рокс».

Микола Георгійович – заслужений діяч мистецтв України, нагороджений орденом «За заслуги» III ступеню.

Приємно, що поруч з нами живе така творча особистість, як художник-пейзажист Мисов Євген Сергійович, який народився у Росії, на Смоленщині, у районному центрі Холм, що за 40 км. від місця де бере початок Дніпро. З 1980 року він живе і працює вчителем образотворчого мистецтва у с. Роздольне. І хоч не мало вже літ прожив Євген Сергійович на Херсонщині, і не одну картину написав із пейзажами Таврійського краю, все ж більшість своїх робіт Мисов присвячує історичній батьківщині, неповторній красі російської природи, величі старовинних храмів. Його роботи із зображенням соборів, монастирів, церков притягують велич’ю та красою і їх хочеться споглядати довго-довго. Вражає аскетизм, суворість, багатогранність та привабливість стародавньої архітектури, проймаєшся святістю, світлою благодаттю. Мрія Євгена Сергійовича це відобразити вигляди монастирів, в яких він побував. Вистави з його роботами з успіхом проходили у Смоленську, Вологді, Каховці, Новій Каховці, Скадовську та рідному місті Холм.

Євген Сергійович володіє неабияким талантом. Він пише вірші та захоплюється геральдикою.

Роздольне – це велика рукотворна спадщина, що залишив нам радгоспно-колгоспний час. Майже на трьох тисячах гектарів землі господарюють ПП «Фаворит-III» (Леонтюк С.В.), ТОВ «Геліос-1» (Горстка Ю.В.), ПП «Каховка-Агро» (Могила А.В.), ФГ «ЮКАС+Т» (Степанян С.Г.), ПП «Трилан» (Дорош Р.В.), ПП «Арія-2» (Беджанов С.А.), ФГ «Діана-Агро» (Князян С.С.) та інші.

Населення Роздольного обслуговують 7 торгівельних закладів, комунальні послуги надає ПП «Ш.А.Н.С.», яке очолює депутат районної ради Новаков М.В., працює відділення поштового зв’язку, сільський будинок культури, дошкільний навчальний заклад «Яблунька» – завідувач Голубенко Н.В., де 78 малюків виховують досвідчені вихователі: Девлиш З.А., Савицька О.Н., Феоктистова І.М., Шандарчук О.І., Ліщук Л.М..

До складу Роздольненської сільської територіальної громади крім Роздольного входе село Вільна Україна. Ця мальовнича оаза серед вільного південного степу розташована на відстані 15 км від Роздольного. Тут у 88 домогосподарствах мешкає 288 селян.

Поселення Вільна Україна також засноване на початку минулого сторічча. Першими жителями були сім’ї Міненок, Кожушко, Слабоспіцьких, Подерни, Василенки.

У 1921 році у висілках Вільна Україна налічується 13 господарств, в яких мешкає 56 селян (26 чоловіків та 30 жінок). Віддаленість від райцентру 18 кілометрів, а від Любимівської сільської ради – 19 кілометрів.

На той час до цієї сільської ради крім села Любимівка та Вільної України входили ще чотири поселення – висілки: Вільне Запоріжжя (14 господарств, 72 мешканця), Зелений Під (55/296), Ново-Українка (29/129) та Петро-Павлівка (36/174).

Зі створенням у 1932 році радгоспу «Червоний Перекоп» в Вільній Україні відкривається його відділення № 4.

У 1951 році село почало розбудовуватися за рахунок переселенців таких, як Корнак, Бочковський, Янда, Михальчук. З’явилися будівлі птахоферми, ферми КРХ (завідувач Дикун), конюшні (завідувач Навечера П.П.), магазину, контори. У 1954-55 роках побудували сільський клуб, в якому відкрилася бібліотека, (завідувач Бесседін В.).

У 1968 році збудовано дитячий садок, в якому працювали Олішевська Ф., Іващенко В., Дундук Н..

У 1970 році після будівництва Каховського Магістрального каналу створено радгосп ім. Блюхера, який об’єднав с. Архангельську Слободу і с. Вільну Україну. Керуючим відділенням радгоспу став Шелєпін П.П. в подальшому Скиба В.П. (інвалід Великої Вітчизняної війни).

У 1970 році в селі збудовано їдальню і 2 гуртожитки. Запрацювала початкова школа. Учителі – Сич В.О., Гей Г., Шайко Р.Й., Херуненко В.Ф. Згодом створено дві механізаторські бригади, які очолювали Чубій А.П., Шпагін М.М. (на цей час голова первинної ветеранської організації с. В. Україна). Під керівництвом агронома Малого Г.О. на радгоспних полях вирощувалися високоврожайні зернові, рицина, соняшник, але найбільшою гордістю селян були солодкі велетенські кавуни.

Село Вільна Україна в різні часи свого існування входило до складу слідуючих сільських рад: Любімівської, Ново-Української, Червоно-Перекопської, Дудчинської, Слобідської та Роздольненської.

Вільна Україна розташована на землях, які мають багату історію прадавніх народів. Тут археологами досліджені поховання доби бронзи, часів скіфів, сарматів та кочівників XI – XIII ст. н.е. А в скіфському похованні IV ст. н. е. виявлено понад 100 золотих прикрас жіночого вбрання. Ці знахідки дали змогу вченим археологам реконструювати парадний головний убір знатної скіф’янки.

В селі функціонують два магазини, які обслуговують ПП Масюткіни, фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека, сільський клуб, курсують автобуси до районного центру.

Селяни із задоволенням заключили договори з Роздольненським комунальним підприємством «ШАНС». Завдяки спільним зусиллям та порозумінню із комунальниками в селі встановлено частотний перетворювач, а в кожному домогосподарстві встановлено лічильник води, тому водопостачання отримується цілодобово за єдиним тарифом. Крім того всі вулиці (Каховська, Першотравнева та Петровського) асфальтовані та освітлені ліхтарями, які жителі встановили за свій кошт.

Ініціативи депутатів сільської ради Орловської С.В., Шпагіна Д.М., Степаняна С.Г., яким не байдуже майбутнє – села, активно підтримуються громадою. Вільна Україна продовжує жити і процвітати, молодь залишається в селі, народжуються діти, вирішуються проблеми соціально-культурного розвитку села.

Я повернувся з Києва – столиці

                                                                                  До Новокам’янки, до рідного села,

                                                                                  Туди, де нива хлібна колоситься,

                                                                                  Туди, де стежка долі завела.

                                                                                                                         М.П. Мороз

          Поселення Новокам’янка було засноване на бувших землях графа Миколи Семеновича Мордвинова, на цілинній землі. Землю він купив по 3 копійки за десятину за умовою царського уряду утворити на ній поселення. На місці, де зараз село, стояв колодязь викладений камінням, який і називали – кам’янка. Служив він для напування отар поміщика, які паслися в цих степах. Перші поселенці були з села Нова Маячка. Люди, які отримували на їдока по2 газемлі, селилися на одержаній землі в куренях і землянках навколо колодязя. Спочатку поселенців було 16 сімей і назвали вони своє поселення Новокам’янка, через колодязь – кам’янку та кам’яну бабу в степу, яку знайшли неподалік, а ще тому, що починали життя  зовсім на новому місці. За два кілометри звідси поселилися інші сім’ї. Їх було 18. Поселення назвали Новотимофіївка.

На час створення Кахівського району в поселенні Новокам’янці обліковувалось 88 домогосподарств, в яких мешкало 240 чоловіків та 229 жінок і поселення відносилось до Новотимофіївської сільської ради. Переважна національність серед населення Новокам’янки були – росіяни (руські).

Поселення Новокам’янка відійшло до нашого району спільно з іншими населеними пунктами Новомаячківської волості. Згідно нового територіального устрою Новокам’янка ввійшла до складу Новомаячківської сільської ради Кахівського району. На той час віддалення до районного центру, селища міського типу Кахівка – складало18 кілометрів, а до сільської ради – 24 кілометра.

По архівним даним за період з 13.04.1925 р. по 29.03.1927 р. населення Новокам’янки відповідно зростало з 723 до 826 чоловік.

До 1927 року в Новокам’янці господарювали окремими родинами. У 1927 році організовано ТОЗ і головою Новокам’янського ТОЗу призначений Єрохін Іван Семенович, який разом зі своїми братами Сидором і Степаном були самими першими поселенцями. ТОЗ назвали «Серп і молот».

В 1928 році в Новокам’янку прибув перший трактор «Фордзон». Працював на ньому Літвінов Павло Олексійович – перший тракторист, вивчений на курсах в місті Херсоні за рахунок ТОЗу.

1930 рік – рік організації в с. Новокам’янка колгоспу. Всі жителі, крім Ліфінцева Т. І., ввійшли в колгосп. Першим головою в селі Новокам’янка був Волошко Федір Васильович. Колгосп мав назву «Серп і молот». Колгосп увійшов до складу Семенівської МТС, яка тільки но утвердилась. Маячанська МТС виділила для новоутвореної МТС 30 тракторів. Туди ж взяли і перший трактор села, перший тракторист – Літвінов Павло Олексійович став механізатором Семенівської МТС.

В 1931 році в селі утворилась комсомольська організація. Комсомольський осередок налічував 16 комсомольців. Першим комсоргом був Ліфінцев Андрій.

А ось комсомольці села: Молчанов Ілля, Молчанова Клавдія,  Молчанова Мотря, Колпакова Марія, Костін Федір, Єрохіна Ольга.

До 1940 року село Новотимофіївка повністю було перенесено в Новокам’янку, а з’єднані в один колгосп ці села були ще в 1935 році.

Но початок 1941 року колгосп мав своїх трактористів 16 чоловік. На село припало 8 тракторів, 2 комбайни і 1 автомашина (полуторка).

Першими комбайнерами в селі були Костін Андрій Сергійович та Черкесов Олександр. Шофером колгоспної автомашини (полуторки) був Літвінов Микола, а одержав її колгосп за перевиконання плану здачі молока державі.

Господарство в роки війни було зруйноване. Село в кінці 1941 року було окуповане німцями і визволене лише в 1943 році. Всі військовозобов’язані в перші дні війни пішли на фронт. 32 чоловіки наших односельчан загинули на фронті у боротьбі з німецькими загарбниками. Понад 20 жителів Новокам’янки мають по 4 – 5 урядових нагород за хоробрість, відвагу та за участь у бойових діях Великої Вітчизняної війни. Серед них: Кондратцев Василь Гаврилович, Літвінов Єгор Миколайович, Літвінов Максим, Літвінов Микола, Літвінов Семен Миколайович,Ліфінцев Федір Юхимович, Ляшенко Микола Миколайович, Мартинов Микола Дем’янович, Молчанов Василь, Новіков Олексій Варламович, Шевелєв Іван Степанович, а Шмиговський Олександр Іванович ногороджений орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня.

Одразу після звільнення села у 1943 році колгосп почав відроджуватись. Чоловіків в селі майже не було і за роботу бралися жінки: за упряжку корів і коней, за плуг і обробіток землі. Піднімали колгосп з руїн, відбудовували господарство. Колгосп мав на той час 2 трактори і на них працювали жінки: Ващенко Марія, Волошко Тамара, Колпакова Марія, Саніна Лідія.

В селі запрацювали магазин, радгоспний ларьок, їдальня. В початковій школі, де навчалися 60 учнів, викладали дисципліни 2 вчителі, які мали середню спеціальну освіту. При школі був консультпункт Каховської заочної середньої школи, куди приїздили 5 вчителів з вищою спеціальною освітою з села Кам’янка, що розташоване за8 км.

На той час в радгоспі серед спеціалістів вищу освіту мали тільки агроном та бухгалтер, а середню спеціальну освіту 10 чоловік. Працював дитсадок і дитячі ясла, що охоплювали всіх дітей дошкільного віку.

В селі спорудили футбольне поле, волейбольну площадку, організували стрілкову секцію. Запрацювали фельдшерський та ветеринарний пункти. Сільська бібліотека збагатилась фондом у 7 тис. книг. В клубі запроменіли гуртки художньої самодіяльності. А в 1967 році учасники Новокам’янської художньої самодіяльності прийняли участь в районному та обласному конкурсах, присвячених 50-річчю Жовтня. І їх виступи були відмічені грамотами та подарунками. Щодня в сільському клубі демонструвалися  кінофільми. Клуб мав постійну кіноустановку. Видавалася регулярно радгоспна газета «Зоря». Жителі села передплачували газети і журнали понад 650 примірників. Найбільшим попитом користувалися газети «Комсомольська правда», «Правда», «Зоря комунізму»; журнали «Жінка», «Здоров’я», «Перець».

В радгоспі «Авангард» зросла партійна організація комуністів в кількості  21 чоловіка. Профспілка об’єднала 218 членів. Профспілкова організація офіційно була створена в 1960 році, коли 4-та бригада колгоспу ім. Леніна стала самостійним господарством – радгоспом «Авангард».

Майже всі будинки в селі перебудовано знову. У 1964 році село електрифіковано від Каховської ГЕС. Проведено водопровід. В 1967 – 1968 роках було заплановано побудувати в селі лазню, клуб та школу.

Господарство радгоспу спеціалізувалось на вирощуванні молодняку свиней, великої рогатої худоби, птиці. На фермах щорічно утримувалося півтори тисячі голів великої рогатої худоби, 5000 – 6000 свиней. На птахофермі вирощували за рік 20 – 25 тисяч індиків. Радгосп мав2040 гаораної землі,600 гапасовищ,8 гасадів,50 гавиноградників.

Країна потребувала хліба, м’яса, молока, і Новокам’янці докладали всіх зусиль для того, щоб вирощувати худобу, збирати високі врожаї. І радгосп «Авангард» з року в рік одержує високі сталі врожаї зернових: озимої пшениці, ячменю, кукурудзи. Освоює нову культуру – соріз (гібридна лінія рису і сорго).

З 1984 по 1997 рік в селі проведено реконструкцію ліній електропередач, повністю відремонтовано та прокладено новий водопровід.

В 1991 році у Новокам’янці святково відкрито меморіальний комплекс, присвячений тридцяти одному воїну – односельцю, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. У тому ж році розпочато будівництво двохповерхневої неповної середньої школи. В 1992 було завершено її будівництво і 1 вересня школярі сіли за парти. А у 1994 році школа реорганізована у середню.

З 1924 року на території Новокам’янки розпочала своє функціонування початкова школа, збудована зусиллями громади. У роки Великої Вітчизняної війни будівля школи була пристосована під військовий шпиталь. В важкій праці військовим лікарем допомагали юні учні – жительки села: Шевєлєва Л.Д. та Воробйова О.П.

Вагому сторінку в розвиток села внесли вчителі Новокам’янської школи: Новікова Тетяна Варламівна, Рябова Віра Лук’янівна, Верещак Ольга Іванівна, Жихарєва Марія Кирилівна, Костіна Ольга Іванівна, Волосковець Йосип Петрович, Голобородько Валентина Леонідівна, Мороз Людмила Іванівна.

На сьогоднішній день педагогічний колектив налічує 16 вчителів на чолі з директором Ліфінцевой Г.В. Частина вчителів це колишні її випускники: Богданова К.М., Рудь О.В., Протосеня Я.А., Прийма С.А., Мельникова С.В., Кришко Н.А.

У школі функціонує 13 навчальних кабінетів, їдальня, спортивний зал, кабінет інформатики. Діє 6 гуртків: хореографічний, «умілі руки», вокальний, «чарівний олівець», туристичний, баскетбольний. Козацько-юнацька організація налічує 28 козачат, які приймають активну участь в таборуванні «Соснова Січ» і «Острівна республіка», турпоходах по гірському Криму (керівник Кравчик В.С.).

З весни до осені школа потопає у зелені квітників, а тому є справжнім острівцем краси на території села.

Велика кількість подій в історію малого села неможлива без її визначних людей – видатних особистостей. Свіжий струмінь повітря село вдихнуло у 1984 році з приходом на посаду директора радгоспу «Авангард» Мороза Миколи Петровича. Його прагнення – зробити село заможним, сучасним, зразкового порядку.

З чого почав директорство? З будівництва, упорядкування доріг, бо хто не будується, той не має майбутнього. Де дороги – там життя. В першу чергу відновили лінію електропередач, поміняли труби сільського водогону. Заасфальтували і упорядкували територію ферми, огородили машинний двір. Капітально відремонтували сільський клуб. Молодь почала повертатися в село і воно ожило дитячими голосами. Постала необхідність розпочати будівництво середньої школи.

Молодий, енергійний директор господарства розумів, що для розвитку села насамперед необхідна школа – осередок культури і знань на селі. З перспективою на майбутнє добився побудови середньої школи на 360 місць. І ось, в 1992 році в селі двоповерхова красуня – школа з світлими класами, просторими  коридорами, майстернями з обробки деревини і метала, спортивним і актовим залами зустріла своїх перших учнів. Одночасно виросла нова вулиця гарних житлових будинків, і яких поселилися вчителі та спеціалісти радгоспу. В кожній оселі селян на столі з’явився запашний хліб, солодкі булочки, батони з місцевої пекарні, яка запрацювала з 1993 року.

Зусиллям сільської громади – створено красень – стадіон, зелене покриття якого не поступається міським. Над його відкриттям працювало все село: від школярів до пенсіонерів. А поруч спорудили ще й спортивний дитячий майданчик, де проводить дозвілля та набирається сил і здоров’я сільська дітвора. На цьому стадіоні футбольна команда «Авангард» проводила свої вирішальні матчі, даруючи місцевим жителям радість і задоволення. Футболісти завойовували кубок ім. Героя Радянського Союзу Івана Зюзя, кубок «Каховської зорі», ставали чемпіонами Каховського району (2000 рік), срібними  призерами Всеукраїнських сільських спортивних ігор – 99.

Село ожило. Заспівало. У трударів села з’явилася можливість не тільки працювати, а й добре відпочивати, а створений сільський ансамбль «Горлиця» радував мешканців села піснями, танцями, вечорницями.

Люди від землі – так казали про Миколу Мороза. Його ім’я відоме на Херсонщині як ім’я талановитого хлібороба. Зігрітим сонячним промінням на таврійській землі, він присвятив себе найсвятішому – хлібному полю. Але мало хто знає, що він захоплювався поезією. Саме тому вірші його про село, землю, хліборобів – є скарбничкою Новокам’янської територіальної громади.

Але крім Миколи Петровича своєю сумлінною, доблесною і важкою працею прославили Новокамянку ще дуже багато селян. Серед них нагородженні орденом Трудового Червоного Прапора механізатори Костін Анатолій Іванович, Литвинов Володимир Павлович, Синько Іван Іванович та водій Хижко Володимир Вікторович. Орденом «Знак Пошани» відзначила держава важку, натхнену працю свинарок Богданової Клавдії Михайлівни, Ліфінцевої Лідії Іванівни, Нюнько Антоніни Дем’янівни та токаря Хомули Володимира Михайловича. А свинарка радгоспу «Авангард» Хижко Ольга Федорівна, яка виховала десять дітей, отримала Почесне звання «Матері-Героїні».

В 2001 році за рішенням 15 сесії 23 скликання Херсонської обласної ради створена Новокам’янська сільська рада Каховського району Херсонської области, яка до цього входила до Чорнянської сільської ради.

Першим Новокам’янським головою став Думинець Андрій Степанович, одночасно з ним було обрано 16 депутатів сільської ради третього скликання. Секретарем ради депутати обрали Прийму Віту Вікторівну. На цей час, вже четверте скликання поспіль, керівництво ради не змінилось.

В 2001 році СБК «Авангард» рішенням суду було оголошено банкрутом. Почалася ліквідація, і в зв’язку з цим, в трудових книжках робітників з’явився відповідний запис про звільнення.

В цьому ж році сільською радою було проведено розпаювання землі. Власниками земельних паїв стали 301 чоловік. Педагогічним працівниками та працівниками соціально-комунальної сфери були наданні в користування для ведення особистих селянських господарств земельні ділянки в розмірі2 гектарів.

Кожну весну Новокам’янка потопає у білому цвіті вишневих дерев і яскраво-червоному різноманітні тюльпанів. Зараз на території земель сільської ради працюють: ТОВ «Потенціал – Агро» (Петров А.П.), ТОВ Агрофірма «Гаван» (Мелконян Г.М.), СФГ «Акант» (Помазнюк В.А.), «Алєанд» (Щербина О.С.), ФГ «Юран ВІП» (Полюхович В.І.), ПП Костецький І.В. та приватні підприємці Кіндрат О.Я., Полюхович В.І., Туманенко А.А. і 40 чоловік одноосібників. Цим самим створено сезонні робочі місця для селян. Головною продукцією товаровиробників є соя, пшениця, ячмінь, соняшник, баштанні культури та овочі.

За рішенням виконкому сільської ради від 28 грудня 2005 року № 59 на території Новокамянської сільської ради було зареєстровано спілку громадян співвласників газопроводу «Вогник». Головою сільського газобудівного кооперативу загальними зборами був обраний Онищенко О.П. Кооператив «Вогник» налічував 90 членів. У 2006 році членами кооперативу «Вогник» за рахунок державного Фонду підтримки будівництва на селі «Власний дім» надано кредит на будівництво підводного та розподільчого газопроводів. В серпні 2007 року в степовій Новокам’янці звершилася довгоочікувана і знаменна подія – в село прийшов газ.

Будівництво газопроводу – то ціла історія, сповнена драматизму, яка бере початок з 1992 року. Складною була траса газопроводу, бо довелося «фурсувати» зрошувальні канали. Давалася в знаки нестача коштів, дошкуляли злодії, крадучи труби. Але завдяки активній допомозі всіх гілок обласної і районної влади, завдяки сприятливим кредитам фонду «Власний дім» напередодні 16 – річниці проголошення Незалежності України у степовій Новокам’янці відбулося велике св’ято. У 90 оселях запалав блакитний вогник.

В селі працює ціла сітка торговельної мережі, які обслуговують населення. Це три приватні продовольчі магазини: Кандаловської Л.І., Пуляєвої Л.І. та Пономаренко О.Г. Первинну медичну допомогу населенню надає фельдшерсько-акушерський пункт (фельдшер Кришко С.О.). Відділом поштового зв’язку (Хоміч О.М.) постійно та лагідно видається пенсія, проводиться передплата газет та журналів, приймаються платежі за електроенергію, телефон, газ, надаються «Товари  поштою», «Ліки на замовлення», «Фото-послуги», книжкового клубу «Сімейного дозвілля».

На території села активно діє ветеранська організація, що об’єднує 70 пенсіонерів. Її керівник Бондар Анатолій Олександрович, в минулому поважний головний агроном радгоспу «Авангард», який підняв врожаї зернових вдвічі вище районного рівня та неодноразово відзначався в районі та області, як вмілий селекціонер по вирощуванню пшениці, кукурудзи, сої та інших культур. Головною метою в своїй роботі ветерани вважають збереження дорогих серцю традицій степової Новокам’янки і прикладають до цього багато зусиль.

Коли хтось каже: «хліб поганий»,

Оцінку ставить звисока,

Я хочу крикнути: «Незваний,

Не ображай працівника!»

Коли в напружених долонях

Тримаю зерна з колоска,

Вони тяжкі, вони вагомі,

Бо ж в них – життя степовика».

(М.П. Мороз)

Зеленопідська територіальна громада об’єднує шість сільських населених пунктів Каховського району. До Червоноперекопської сільської ради підпорядковані селища Червоний Перекоп і Зелена Рубанівка та села Петропавлівка, Калинівка, Подівка і Просторе.

В селищі Червоний Перекоп на 01.01.2013 року було зареєстровано 1 019 жителів, в Зеленій Рубанівці – 189, Петропавлівці – 423, Калинівці – 435, Подівці – 432 та Просторому – 7. Разом – 2 505 селян. Селище Червоний Перекоп розташоване за 30 км на південь від м. Каховки ліворуч з автошляхом Каховка – Генічеськ.

Засвоєння земель, на яких розташована Червоноперекопська територіальна громада, розпочалося у першій половині ХІХ сторіччя. У 1838 році граф Строганов купив у Дніпровському повіті землю та перевіз своїх кріпосних зі слобід Берестовка, Комличка і Семенівка Гадячського повіту Полтавської губернії. Центром маєтку він визначив вже засвоєно поселення Тащенак та перейменував його в село Дмитрівка, яке потім стало і центром однойменної волості Дніпровського повіту Таврічеської губернії. В ті ж часи навколо створюються інші сільські поселення. Це села Зелена Рубанівка, Ново-Подовка, Царицин і хутори – Гризія, Сушка, Кубатька, Пшеничних, Кравченка, Прищепи, Падалка та групи хуторських поселень під нумерами (4,6,7,8). У 1898 році переселенцями з Новодмитрівки (на цей час Великоолександрівський район Херсонської області) та з Кривого Рогу (сучасна Дніпропетровська область) засноване поселення Петропавлівка.

У другій половині ХІХ сторіччя хутір Гризія та група з хуторів навколо Дмитрівки стають економіями графа Олександра Миколайовича Мордвинова. У 1918 році в Зеленій Рубанівці мешкало 330 селян, в тому числі 272 росіянина, 37 білорусів, 15 українців та 6 німців. В Подівці на той час мешкало 103 українця.

На час створення Кахівського району поселення Петропавлівка, в якому мешкало 113 селян входило до Любимівської сільської ради. Поселення Зелена Рубанівка (283 жителя) та Ново-Подовка (103), хутори Гризія (158), Пшеничних (171) і Сушка-Кубатька (187) входили до складу Дмитрівської сільської ради. На хуторах Гризія працювало 4 вітряка, в Зеленій Рубанівці паровий млин, а на хуторах Сушка і Кубатька – один вітряк.

У списку домогосподарів за станом на 1923 рік у Петропавліці мешкають Польщан Тимофій, Тоткало Трохим, Лобур Феодосій, Шайко Георгій, Шевченко Олексій, Дудка Павло, Тишковець Опанас та ін.. Серед власників коней значаться Тоткало Трохим, Малишенко Микита, Дудка Іван, Плескач Павло, Ващенко Андрій, Мудрий Митрофан та ін., всього у власності господарів було 33 коня.

У 1925 році в Петропавліці мешкало 155 жителів, в Зеленій Рубанівці (271), Ново-Подовці (101), на хуторах № 6,7,8 відповідно: 167, 156 та 167 селян. Поселення Сушка на той час входило до складу Софіївської сільської ради і в ньому мешкало 71 жителів.

У 1927 році у висілках Петро-Павлівці Любимівської сільської ради нараховувалось 174 жителя та 36 господарств, у висілках Сушка Софіївської сільради 53 селянина і 10 господарств, а до складу восьми населених пунктів Дмитрівської сільської ради входили висілки: Зелена Рубанівка (306 чоловік та 71 господарство в тому числі 7 неселянського типу), Ново-Подівка (101 житель, 18 господарств, з яких одне неселянське) та Калинівка, де нараховувалось 272 мешканця (в тому числі 134 жінки), 56 господарств (з них 2 неселянського типу) з переважною національністю – українці.

Зернорадгосп «Червоний Перекоп» був організований у січні 1929 року на території колишньої економії графа Мордвинова, а саме на хуторі Гризія. По-перше радгосп отримав назву Херсонська зернофабрика. Навколо простягалися незорані поля. Очолив господарство активний учасник громадянської війни, комуніст Григорій Степанович Кравцов. В 1930 році господарство було перейменовано в радгосп «Червоний Перекоп», щоб увіковічнити пам’ять загиблих бійців Червоної Армії, які віддали своє життя в роки громадянської війни. А датою заснування радгоспу визнали 1 лютого 1929 року.

Держава надавала велику матеріальну допомогу для розвитку господарства. Вже у лютому 1929 року до радгоспу надійшли перші 60 тракторів, 10 вантажівок, 2 легкових Форда.

У 1929 році у Петропавліці було створено товариство спільного обробітку землі «Вільний плугатар», оброблялось 513 га землі.

В жовтні 1930 року населений пункт, в якому розміщується центральна садиба радгоспу, отримує статус селища і назву Зернорадгосп «Червоний Перекоп». В складі Кахівського району утворюється селищна рада «Зернорадгосп «Червоний Перекоп». В той же час Петропавлівка отримує статус села і утворюється Петропавлівська сільська рада Кахівського району.

1930 рік приніс небувалий за тих часів врожай. Радгосп зібрав понад 1 млн. пудів хліба. Такого успіху не досягало жодне господарство країни. За досягнуті успіхи директора радгоспу Григорія Степановича Кравцова одним із перших в країні було нагороджено орденом Леніна, а серед комсомольців України найпершим, хто отримав найвищу нагороду держави – орден Леніна, був тракторист Андрій Андрійович Гізело. Першими механізаторами, які сіли за кермо тракторів радгоспу, були Т.П. Агапов, В.Є. Бондаренко, Ф.І. Випирайленко, подружжя М.А. і В.Г. Приходченко. А серед робітників радгоспу першими в праці були учасники Громадянської війни, удостоєні високих урядових нагород, І.Т. Бабич, Д.Є. Єрмолаєв та П.І. Шелєпін.

У період 1930 – 1932 років на території Петропавлівської сільської ради створюється і працює сім колективних господарств. Це колгоспи «Широкий степ», «Пам’ять Леніна», «8 березня», «Нове життя», «Новий степ», імені Блюхера і «Зелений степ». Їх на той час очолювали: артіль «Широкий степ» – П. Кривцун; колгосп «Пам’ять Леніна» – Коновалов; господарство «8 березня» – Чабанов; колгосп ім. Блюхера – Завізьон, Зіняк; артіль «Зелений степ» – Бардаков; колгосп «Нове життя» – Заблуда.

На 20 червня 1931 року площа землі, надана у використання радгоспу, разом з незасвоєними 50 000 га становила 190000 га і протягалася по районах: Кахівському (70000 га), Сірогозькому, Чаплинському, Великобілозерському, Ново-Троїцькому та Якимівському з адміністративним центром у Кахівському районі. На 20 червня 1931 року механізація радгоспу складала: 186 тракторів потужністю 4139 кінських сил, 95 комбайнів, 70 снопов’язалок, 60 лобогрійок, 36 віндроуерів, пікапи підборочні – 16, коней – 100, тракторних теліжок – 144. Штатних робітників – 1 500, а під час польових робіт чисельність збільшувалась до 4 000. В штаті працювали 4 агронома та 2 практика.

Засів озимих і ярових 1930 – 1931 року становив 58502 га, в тому числі: озима пшениця – 40 406 га, яра пшениця – 6 158 га, кукурудза – 6 000 га, ячмінь – 3 422 га, а також жито, овес, сорго і суданка.

У 1931 році в радгоспі було розгорнуто будівництво двох 2- поверхових будинків, двох 2-поверхових гуртожитків, 8 бараків, нового водогону, електровні, корівника на 200 голів, хлібопекарні, лазні, магазинів продовольчих і промислових товарів, дитячого садка, ясел та було проведено розширення їдальні. Досвідна станція в Брилівці будувала свій філіал. В майстерні 135 робітників працювало на 3 зміни. Робота в основному була переведена на здільну.

Серед сезонних робітників процент неписьменних становив 10 – 15, проводилось навчання на курсах комбайнерів у відкритому училищі механізації сільського господарства. Навчалось 160 осіб. Працювали: школа радгоспного учеництва, 10 червоних кутків і стаціонарних кіно, трансляційний вузол з 20 точками, бібліотека з фондом 9000 книжок; виходила багатотиражна газета «Червоний Перекоп». Всі діти шкільного віку сіли за парти семирічної школи.

П’ятого вересня 1932 року Українсько-Кримський зернотрест нагородив радгосп «Червоний Перекоп» Червоним перехідним прапором. Були премійовані: директор Шварц (місячним утриманням), секретар партколектива Колесніченко, голова робіткому Редько, а поділок № 6 отримав премію 1500 карбованців та автомашину.

Зернорадгосп мав десять поділків. Перший поділок був розташований у Ново-Подівці, яка часом отримала назву Подовка. Другий поділок був утворений в Слободі Архангельській. Інші поділки розташовувались відповідно у слідуючих населених пунктах: третій – Петропавлівка, четвертий – Ново-Українка, п’ятий – Зелена Рубанівка, шостий – Зелений Під, сьомий – Володимиро-Іллінка, восьмий – Федорівка № 2, дев’ятий – Ольгівка, десятий – Щербинівка.

У 1934 році на виконання рішення бюро Одеського обкому КП(б)У було проведено розукрупнення зернорадгоспу «Червоний Перекоп». Але він залишився одним з найбільших і найрозвиненіших господарств півдня України. У 1935 році в ньому працювали 333 постійні та 233 сезонні робітники, 29 чоловік інженерно-технічного персоналу. Радгосп поділявся вже на 6 відділків, площа землі складала 20,4 тис. га, з яких 12 тис. га орної. На тваринницьких фермах налічувалося 954 голови рогатої худоби, 222 коней.

Перший відділок залишився в Подівці (в шестидесяті роки минулого сторіччя до нього відносилось і село Зелений Під). Другий відділок залишився в Архангельській Слободі (з часом до нього входила Вільна Україна). Третій відділок – Петропавлівка (на початку шестидесятих років приєднувалась Зелена Рубанівка, а потім тільки село Просторе). Четвертий відділок – Ново-Українка, п’ятий – Зелена Рубанівка, а шостий – Зелений Під (з шестидесятих років – Калинівка).

Після розукрупнення на базі сьомого – десятого відділків, земель, техніки та кадрових ресурсів було створено ще 10 радгоспів і колгоспів. Це радгоспи – «Асканійський», імені Рози Люксембург, «Степний», «Горностаївській», імені Чкалова, «Каховський-1», «Каховський-2», колгосп імені Ленінського комсомолу та інші.

У 1938 році площа орної землі збільшилася до 16 тисяч гектарів, пасовищ – до 3 тисяч, плодоносив 25 гектарний сад. Наступного року було вироблено на 100 гектарах угідь по 460 цнт. зерна, 34 цнт. м’яса, 35 цнт. молока.

«Червоний Перекоп» стає провідним зерновим господарством півдня України. Селище було електрифіковано, споруджено водонапірну башту, прокладено водогін. Багато сил і праці віддали радгоспу його перші фундатори шофер, доброволець із Москви – М.Ф. Кочетков, механізатор Д.Є. Єрмолаєв, стахановець Л.К. Тарасенко, заступник директора В.І. Демський, ремонтник сільгосптехніки Т.П. Агапов, М.О. Сень, М.Ф. Кульмінський, Іван Могила. А комбайнер І. Левандовський в 1937 році був нагороджений орденом «Знак Пошани» за високі показники намолоту зерна. На кінець 1932 року головою робіткому був обраний В.Я. Ушатський, після нього по 1941 рік робітком очолював Володимир Прокопович Басов. Вагомий внесок у розвиток радгоспу внесли І.В. Горайко, Ф.А. Богданов, М.П. Мілєєв, М.О. Синепольський, Ф.Ф. Сердюк. У березні 1940 року комбайнер радгоспу Іван Парфентьйович Могила отримав малу срібну медаль ВДНГ СРСР за трудові досягнення у 1938 році. А в жовтні 1940 року колишній тракторист радгоспу Іван Філіпович Чечин за виявлені мужність та героїзм в боях з фіннами був нагороджений орденом Червоної Зірки.

Мирну працю порушила Велика Вітчизняна війна. Червоноперекопці рішуче взялись за зброю. Механізатори селища пересіли з тракторів на бойові машини і рушили на фронт. Техніку вдалося евакуювати лише до Мелітополя, а худобу відправили в степи за Сталінград. Селяни споруджували укріплення, копали окопи та протитанкові рови. У вересні 1941 року на землях радгоспу розгорнулися запеклі бої проти ворога.

11 вересня фашисти окупувували селище. Вдаючись до погроз та терору, німці намагалися відновити сільськогосподарське виробництво. В кровопролитних боях шість разів ферма відділку № 3 переходила з рук в руки. Але і в окупації жителі Петропавлівки чинили відчайдушний опір. Не виходили на роботу, ховали зерно, псували реманент. Гітлерівці розстріляли робітника радгоспу Г.О. Довбню, завідуючого віділенням зв’язку М.Й. Ціпера, його дружину та двох малолітніх дітей. Молодь силоміць вивозили на каторжні роботи до Німеччини. Населення допомагало пораненим радянським воїнам, постачало бійцям продукти харчування.

Восени 1943 року фронт знову наблизився до Червоного Перекопу. Відступаючи окупанти зруйнували ферми, ремонтні майстерні, зерносховища, нафтобазу, електростанцію, аптеку, спалили багато житлових будинків та інше. Сума збитків, завданих радгоспу фашистами, досягла 7.3 млн. крб., шкода заподіяна житловому фронту і культурно-побутовим закладам – 884 тис. грн..

31 жовтня 1943 року Калинівка, Петропавлівка і Подівка були звільнені від фашістсько-німецьких окупантів бійцями 2-го гвардійського механізованого корпусу 5-ї Ударної Армії та 61 стрілецької дивізії 44-ї Армії ІV Українського фронту, 1 листопада від ворога була звільнена Зеленорубанівка, а 2 листопада силами 2-го механізованого та 5-го Донського козачого корпусів було визволено Червоний Перекоп. Під Червоним Перекопом у братській могилі поховано 26 червоноармійців, ще десять наших бійців упокоені на місцевих кладовищах інших звільнених населених пунктів.

332 воїна червоноперекопці – не повернулися з поля бою. Серед них секретар партійної організації Лев Михайлович Михайловський і завідуючий нафтобазою Микола Пахомов. В солдатських шинелях, фронтовими дорогами пішли вчителі і їх учні. Це – Сущенко Семен Абрамович – директор школи, Чернуха Федір Дмитрович – вчитель фізики, Голуб Олександр Дмитрович – вчитель історії, Бігун Григорій Андрійович – вчитель географії, Матвієнко Микола Степанович – вчитель української мови та літератури, Дробязкін Іван Григорович – вчитель математики, Олєйніков Никифор Мойсейович – вчитель російської мови та літератури, Байков Юхим Гнатович та Вегнер Євгеній Рейнгольдович.

Пишаються жителі громади славетним розвідником Петром Опанасовичем Фаріним – повним кавалером ордена Слави. Петро Опанасович народився у Кам’янець-Подільській області (на цей час Хмельницька) і був мобілізований до лав Червоної армії у 1944 році. До дня Перемоги в складі взвода розвідки полку він захопив чимало «язиків» і був тричі нагороджений орденами Слави всіх трьох ступенів. Після війни П.О. Фарін повернувся додому, а згодом переїхав у радгосп «Червоний Перекоп». Протягом ряду років він працював агрономом у відділку № 2, потім – завідуючим клубом, вийшов на пенсію і переїхав з родиною у Вінницьку область.

Серед багатьох жителів громади, які захистили Батьківщину від фашизму, особливо відзначилися: Костянтин Григорович Панкевич – кавалер орденів Червоної Зірки та Вітчизняної війни І ступеня; Мирон Степанович Бабич, нагороджений орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни ІІ ступеня; Петро Олексійович Лейко – кавалер орденів Червоної Зірки і Слави ІІІ ступеню; Іван Маркович Стрюк, нагороджений орденами Олександра Невського та Червоної Зірки; Іван Данилович Огданець та Володимир Трифонович Фьоклін – кавалери ордена Вітчизняної війни І і ІІ ступенів. Примітно, що В.Т. Фьоклін у складі 5-го Донського Гвардійського Червонопрапорного козачого кавалерійського корпусу визволяв Каховський район і залишився тут після війни. Ордена Слави ІІІ ступеню були удостоєні кулеметник Іван Федотович Бондаренко, червоноармієць Степан Федорович Самойленко та танкіст Іван Полікарпович Третяков, червоноармієць Василь Адамович Ярута. Орденом Червоної Зірки були нагороджені Іван Никифорович Бєляков, Федір Іванович Випирайленко, Анатолій Павлович Жихарь, Степан Кондрацький, Іван Кирилович Кудінов, Юхим Степанович Приходько та Іван Семенович Тонконог. Кавалерами ордена Червоного Прапора зустріли Перемогу Федір Іванович Сафошин і Сергій Григорович Шевченко, а ордена Вітчизняної війни ІІ ступеня Юрій Васильйович Захаров, Василь Максимович Пшик і Федір Іванович Сафошин. Багатьма бойовими медалями було удостоєні: П.А. Богданов, Г.С. Заяц, С.І. Заяц, О.У. Камінський, С.М. Костенко, І.К. Кукобко, Н.Т. Лейко, П.Я. Лейко, Т.П. Матвійчук, В.Г. Пожаров, Г.П. Пулькевич, М.Ф. Прудський, С.Ф. Самойленко, І.І. Тонконог, В. Трусь та інші.

У 2001 році в селі Подівка на кошти приватного підприємця, депутата районної ради двох скликань Ю.І. Міхалевича був відновлений пам’ятник льотному екіпажу, який загинув тут у роки війни.

В тяжких умовах відроджувалося господарство. В 1944 року зернових засіяли мало, техніки не було. Налічувалось в радгоспі всього: 20 корів, 30 коней, 15 волів. Високий трудовий ентузіазм проявляли Іван Горайко, Петро Связінський, Василь Чмихун, Параска Білякова, Антоніна Кушнарьова, Параска Самарська, Марія Донцова, Зінаїда Басова та Ганна Бойчук.

На кінець 1944 року радгоспне стадо налічувало 220 голів великої рогатої худоби, 103 коней. Держава допомагала технікою худобою, насінням, грішми, продуктами. Сіяли хліб, будували тваринницькі приміщення, зерносклади, майстерні, була відновлена робота електростанції. У 1945–1946 роках директором радгоспу працював Прудський.

Станом на 4 січня 1946 року в радгоспі «Червоний Перекоп» було відремонтовано – 16 тракторів, з них капітальним ремонтом – 6, біжучим – 10, а також 9 сівалок, 17 плугів, 220 борін. Очищено 1680 центнер посівматеріалу. У ті тяжкі часи багато працювали заступник директора Іван Григорович Савченко, М.П. Мілеєв, М.О. Синєпольський, Ф.Ф. Сердюк, П.А. Богданов.

В 1948 році ланка Л.І. Лавренця виростила урожай по 32 центнера зернових. Комбайнер П.М. Гребняк, В.І. Боришполец намолотили по 6 тисяч зерна кожний. Незважаючи на посуху 1948 року план хлібоздачі радгосп виконав на 122 %.

Особливо багато сил віддав господарству директор Афанасій Якович Редько, який очолював його з 1938 по 1941 роки та з 1947 по 1954 роки. Під його керівництвом у повоєнні роки було повністю відновлено житловий фонд, впорядковано вулиці, запрацювали магазини, лікарня, школа. До Червоного Перекопу прибували переселенці із західних областей України. Кількість робочих рук зростала. У 1949 – 1950 роках переселенцям було надано 45 квартир, видано кошти на влаштування. Почав працювати клуб, бібліотека. По всім відділкам були відроджені молочнотоварні та відгодівельні ферми,свинарники, пташники, соціально-побутові і культурні заклади.

В 1951 році поля господарства були засіяні бавовником на площі 1530 га і восени було здано державі 810 тонн сирцю. А 25 серпня 1951 року заступник Міністра бавовництва СРСР Козирєв вручив директору радгоспу «Червоний Перекоп» А.Я. Редьку перехідний Червоний Прапор Ради Міністрів СРСР за перемогу у Всесоюзному соціалістичному змаганні за одержання високого урожаю бавовни та премію 90000 карбованців.

Станом на перше вересня 1951 року загальна площа зернорадгоспу «Червоний Перекоп» складала 23698 гектарів. Ланкова радгоспу Вєра Захарченко 29 вересня 1951 року зібрала 324 кг бавовни. В той же день робітниці цієї ланки Ядвига Гей та Марія Радченко зібрали відповідно 312 та 307 кг сирцю. Це були найвищі денні показники по району. За високі досягнення на збиранні і обмолоті зернових культур у 1952 році комбайнер Н.Н. Чуча був нагороджений медаллю «За трудову доблесть», а тракторист Т.Й. Горбач медаллю «За трудову відзнаку». Але головним завданням стає вирощування та збір бавовни. З листопада 1952 року господарство отримує назву бавовнорадгосп «Червоний Перекоп».

В 1953 році розгортається рух трудівників за піднесення тваринництва, зміцнення кормової бази, заготівлю соковитих кормів. На тваринницьких фермах запроваджуються механізація трудомістких робіт.

На виборах до Каховської районної ради депутатів трудящих, які відбулися 22.02.1953 року, Афанасій Якович Редько обирається її депутатом, в той же час він член міськкому КПУ, а секретар парторганізації бавовнорадгоспу І.Д. Огданець обраний кандидатом в члени Каховського міськкому КПУ. За підсумками досягнень господарства у 1953 році колектив радгоспу занесено на обласну Дошку Пошани.

У січні 1955 року радгосп «Червоний Перекоп» очолив Костянтин Григорович Панкевич, який до цього часу вже показав себе вмілим фахівцем та керівником.

Костянтин Григорович народився 14 січня 1922 року в селі Хмельник Витебської області Білоруської РСР. Він закінчив середню школу з відзнакою та поступив у ветеринарний інститут. Після першого курсу інституту поступив до Ленінградського льотного училища, а потім закінчивши танкове училище пішов захищати Вітчизну. У 1943 році був важко поранений, втратив руку.

У 1945 році Панкевич поступив до Харківського сільськогосподарського інституту, який з відзнакою закінчив у 1949 році. Був Ленінським стипендіатом. Трудову діяльність він, агроном за фахом, розпочав в радгоспі «Більшовистський наступ» Великоолександрівського району Херсонської області. Показав у праці свої найкращі якості фахівця сільського господарства і за рішенням Комуністичної партії був направлений в радгосп «Червоний Перекоп», який з січня 1955 року потім очолював більш вісімнадцяти років.

У червні 1955 року особливо відзначені депутати Каховської районної ради депутатів трудящих, обрані від Червоноперекопської громади. Комбайнер Никифор Никифорович Чуча за високі досягнення в уборці зернових у 1954 році отримує малу срібну медаль Головного комітету ВДНГ СРСР та мотоцикл, а доярка Любов Макарівна Жиленко, яка надоїла від кожної корови по 4 тисячі кг молока, велику срібну медаль ВДНГ СРСР та швейну машину.

Протягом другої половини 50-х років в радгоспі створюється потужна технічна база, яка у 1960 році вже налічувала понад 100 тракторів і стільки ж комбайнів. Всі галузі господарства були оснащені трансформаторами і електродвигунами.

23.11.1955 року К.Г. Панкевич обирається кандидатом в члени Каховського міськкому КПУ, а з 24.10.1956 року він стає членом міськкому КПУ. На той час до складу Каховського міськкому вже вдруге був обраний і секретар парторганізації радгоспу Іван Данилович Огданець.

І.Д. Огданець у 1923 році в с. Каїри сусіднього Горностаївського району в сім’ї селянина – бідняка. У 1941 році Іван закінчує 10 класів Червоноперекопської середньої школи. Це був перший випуск десятикласників селищної школи. У серпні Іван Огданець був призваний до лав Червоної Армії до складу окремого запасного полку зв’язку. Після закінчення Сталінградського військового училища І.Д. Огданець призначається командиром взводу роти зв’язку. У 1942 році вступає до лав ВЛКСМ. Воював на Волховському фронті, брав участь у прориві блокади Ленінграду та визволені Прибалтики від фашистів. Був поранений і після демобілізації працював у Червоноперекопській середній школі. У 1946 – 1948 роках – перший секретар Новомаячківського райкому ЛКСМУ, член КПРС. У 1948 – 1951 роках – голова робіткому радгоспу «Червоний Перекоп». А з серпня 1951 року – обирається секретарем парторганізації радгоспу. На цьому посту Іван Данилович працював ще 32 роки поспіль.

14 червня 1959 року футбольна команда радгоспу «Червоний Перекоп» завоювала кубок ДССТ «Колгоспник». У районному фіналі вони з рахунком 5:1 обіграли команду колгоспу ім. Сталіна. Серед команди переможців голи забивали нападаючі: В. Радзіковський, М. Курбач, М. Ярославський.

В 60-ті роки трудівники радгоспу впевнено взяли курс на розширення виробництва сільськогосподарської продукції. З 1959 по 1965 роки вихід зерна та продуктів тваринництва збільшився в 5 разів. В 1966 році трудівники радгоспу виростили й зібрали 277 тисяч центнерів зернових при плані 240 тис. цнт.. За самовіддану працю орденами і медалями було нагороджено велику кількість червоноперекопців.

На всіх свинофермах радгоспу було запроваджено великогрупове утримання свиней, міжпорідне промислове схрещення, на фермах великої рогатої худоби – штучне запліднення тварин. На наукову основу поставлено і виробництво зернових. Господарство першим в області перейшло на стопроцентний посів озимої пшениці Безоста-1. Для вирощування просапних культур у радгоспі було організовано 32 ланки, оплата яких проводилась за акордно-преміальною системою.

За успіхи, досягнуті в розвитку сільськогосподарського виробництва, виконання планів заготівель продуктів сільського господарства, здійснення меліоративних робіт, розробку і впровадження наукових досліджень у сільськогосподарське виробництво в 1967 році колектив радгоспу «Червоний Перекоп» було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.

Завдання восьмої п’ятирічки трудівники господарства виконали достроково: по виробництву зерна і яєць – у 1968 році, вовни – у 1969, м’яса і молока – у січні 1970 року. Нагородою орденоносному колективу за доблесну працю була Ленінська ювілейна грамота ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС. Господарство одержало 2.492 крб. прибутку.

В 1970 році в селі Калинівка побудували механізований зерновий тік та комплекс для відгодівлі на 20 тисяч голів свиней. Збудовано 522 квартири загальною площею 17083 кв.. метри, 6 бань, дитячий комбінат, 4 гуртожитки, 3 школи, 4 клуби, 2 магазини, 44 тваринницьких приміщення, вулиці вкрились асфальтом. Цю велику будівельну справу вершили бригади: М.Я. Барана, П.Д. Бабури, А.О. Бойка, І.Ю. Жука, А.С. Шаповалова, Л.А. Чайковської та В.Г. Ромінець. В 1970 році радгосп продав державі 4892 тонни молока, 1533 тонни м’яса, 14 тонн вовни, 746 тисяч штук яєць. Врожайність гектара зернових зросла до 27,8 центнер. Валовий збір зерна склав 25941 тонни. Радгосп одержав 3 138 тисяч карбованців прибутку.

У 1971 році талановитий керівник, директор радгоспу Костянтин Григорович Панкевич був удостоєний найвищого звання Героя Соціалістичної праці з врученням Зірки Героя та ордена Леніна. За самовіддану та сумлінну працю урядом держави крім бойових нагород він був відзначений ще двома орденами – Леніна та «Знак Пошани». У 1972 році секретар парткому радгоспу Іван Данилович Огданець також був нагороджений орденом Жовтневої революції, а у 1973 році за трудові здобутки нагороджується орденом Трудового Червоного Прапора.

У 1973 році керманичем господарства призначається Петро Петрович Кучерук, який 17 червня цього року обирається депутатом Каховської районної ради депутатів трудящих. Інженер за фахом, після закінчення у 1967 році інституту, він працював старшим відділка радгоспу, а потім головним інженером-механіком. За сумлінну працю П.П. Кучерук був нагороджений орденом «Знак Пошани».

На кошти радгоспу у 1973 році зводиться Будинок культури на 500 місць в селищі Червоний Перекоп, а приміщення місцевого клубу переобладнується у спортивний зал. Поширюється мережа торгівельних і побутових підприємств. В медичній лікарні працює пологове відділення. Самодіяльні художні колективи, які об’єднують понад 200 чоловік – серед найкращих в районі і області. Успіхом користуються у слухачів драматичний гурток, духовий оркестр та хоровий колектив. Любительській народній кіностудії «Колос», яку створив у 1964 році аматор Г.М. Горайко, у 1974 році присвоєно звання народної. Кіностудія за кінофільми «Сатиричні кадри» і «Радгоспні новини» була нагороджена Почесною грамотою ЦК ЛКСМУ, а за фільм «Не поле перейти» – Грамотою республіканського фестивалю аматорських фільмів. За відмінне обслуговування читачів Червоноперекопська бібліотека (завідуючий В.У. Камінський) удостоєна Диплома ВДНГ СРСР. У 1975 році на честь 30-річчя Перемоги створено і відкрито Червоноперекопський музей на громадських засадах.

Боротьба за великий хліб продовжилась і у десятій п’ятирічці. В 1978 році поливні землі на площі 700 гектарів видали на круг по 54 центнери озимої пшениці, а з 348 гектарів радгосп отримав по 61,5 центнера зерна кукурудзи. В Зоряному містечку Підмосков’я з рук космонавтів начальник мехзагону № 1 Іван Іванович Тонконог одержав Зоряний вимпел, як відзнаку героїчної праці всього колективу.

Багато трудівників радгоспу та працівників соціальної сфери довгорічною сумлінною працею прославили громаду. Орденом Леніна були нагороджені керуюча відділком № 2 Віра Олександрівна Власик, механізатори Михайло Калинкович Карнута, Микола Дмитрович Кожушко, Никифор Никифорович Чуча та бригадир свиноферми Раїса Кирилівна Чупилко. Пташниця Марія Сергіївна Півень стала кавалером орденів Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора та «Знак Пошани». Бригадир ферми відділка № 1 Мирон Степанович Бабич, тракторист Володимир Федорович Могила, механізатор Едуард Йосипович Пекарський і начальник мехзагону № 1 Іван Іванович Тонконог були удостоєні орденів Жовтневої революції та Трудового Червоного Прапора. Двічі орденом Трудового Червоного Прапора були нагороджені свинарка Катерина Петрівна Гребенчикова та доярка Ганна Михайлівна Лопушенко. Голова робіткому Володимир Трифонович Фьоклін отримав орден Жовтневої революції.

Також кавалерами ордена Трудового Червоного Прапора стали технік Д.О. Бабій, тракторист І.І. Богомолов, доярка В.О. Гладун, доярка Є.А. Гришко, свинарка Н.Я. Коробкова, тваринник Л.С. Купчинський, тракторист В.С. Майстренко, механізатор В.Ф. Могила, робітниця А.А. Морозова, помічник бригадира Є.А. Притика, бригадир відділку № 3 В.І. Радченко, головний агроном Ф.Ф. Романенко, головний економіст В.І. Сафошина, керуючий відділку № 4 В.І. Чупилко. Орденом «Знак Пошани» були нагороджені директор будинку культури М.Є. Автинюк, пташниця Г.С. Баран, лікар-педіатр С.П. Ващенко, доярка П.Д. Дудик, майстер механічного доїння С.С. Зінченко, механізатор О.І. Калиніченко,свинарка Г.С. Купчинська, трактористка Г.А. Лісова, шофер В.С. Майстренко, доярка Н.С. Оверко, доярка П.А. Самарська, бригадир тваринників відділка № 1 М.Г. Томаль, доярка Н.І. Шишман, доярка Н.Н. Яременко. Ордена Трудової Слави ІІІ ступеня було удостоєні коваль та комбайнер М.А. Дідик, водії О.І. Горайко і В.І. Надєєв, бригадир МТФ № 2 М.Д. Мигович, телятниця М.П. Митриченко, токар В.І. Погребняк та телятниця П.Т. Портна.

Звання Заслуженного працівника сільського господарства України отримали доярка В.О. Гладун, керуючий відділку № 4 В.І. Чупилко та доярка Н.І. Шишман Медалями «За трудову доблесть», «За доблесну працю» і «За трудову відзнаку» були нагороджені К.П. Гребенчикова, М.А. Дідик, О.І. Калиніченко, М.П. Кушнарьов, В.І. Надєєв, М.Ф. Скороход, Т.П. Матвійчук, П.Н. Лапін та інші. Відмінно що за ударну працю медаллю «За трудову відзнаку» була нагороджена учениця СПТУ № 25 А.А. Осіння. Завідуючий молочно-товарною фермою третього відділку В.І. Радченко за високі показники в роботі отримав Почесну Грамоту Президії Верховної Ради УРСР.

Прославив себе на збиранні врожаю 1978 року комсомольсько-молодіжний комплексний загін «Ювілейний». Найвищий намолот зерна одержав екіпаж Алли Осінньої та Ю. Пархоменка, намолотивши 11781 центнер зерна. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 24 жовтня 1978 року комсомольська організація радгоспу нагороджена Грамотою Президії Верховної Ради УРСР за досягнуті успіхи в роботі по комуністичному вихованню молоді.

У 1979 директором радгоспу «Червоний Перекоп» призначається агроном за фахом Самойлов Анатолій Семенович. На чолі господарства він працює сім років.

У 1983 році відбувся ще один поділ радгоспу «Червоний Перекоп». На базі третього відділку, який розташовувався в селах Петропавлівка та Просторе був створений радгосп «Ювілейний». Директором радгоспу був призначений Василь Іванович Бондаренко.

Василь Іванович, зоотехнік за фахом, який пройшов навчання у Херсонському сільськогосподарському інституті, добросовісно і сумлінно працював на цій посаді дев’ять років. Під його керівництвом у с. Просторе, яке раніше мало назву Зелений Під, було відновлено форму та реконструйоване у комплекс на 1 200 дійних корів, а потім введено вівцеферму. Було побудовано критий зернотік та автогараж. Прокладено новий водопровід та заасфальтовано п’ять кілометрів вулиць та доріг. Приведено до аграрних норм 6,5 тисяч сільськогосподарських земель. Побудовано 120 житлових будинків селян. Та відремонтовано та відновлено в Петропавлівці школу і дитячий садок.

У 80-ті роки радгосп «Червоний Перекоп» залишається передовим багатогалузевим господарством району. В його складі працює крупний комплекс по відгодівлі свиней потужністю 1 200 тонн м’яса на рік. Механізовано всі виробничі процеси. Щорічно відправляються в заготівлі більше 3000 тонн молока. Під великим зрошенням використовується більше двох тисяч гектарів землі.

Під керівництвом Медвідя Григорія Васильовича радгосп стає на шлях перебудови виробництва. Його головними напрямками стають бригадний підряд і цехова система управління. Замість роздрібнених підрозділів створюється чотири основні цехи – рільництва, тваринництва, механізації та кормовиробництва. На чолі кожного цеху стають головні спеціалісти радгоспу.

Григорій Васильович Медвідь родився 11.02.1946 року у селі Рудня Середино-Будського району Сумської області. У 1964 році, закінчивши середню школу, пішов працювати учителем фізики і математики в Журавську сільську восьмирічну школу. В 1965 – 68 роках служив в лавах Радянської Армії. У 1974 році, після закінчення з відзнакою Херсонського сільськогосподарського інституту за фахом інженера-гідротехніка, призначається та працює протягом п’яти років головним інженером-гідротехніком в колгоспі «Україна» Каховського району. З вересня 1979 по 1986 роки Г.В. Медвідь інструктор, а потім завідуючий сільськогосподарського відділу Каховського міськкому КПУ. 18 липня 1986 року Григорій Васильович стає у керма радгоспу «Червоний Перекоп».

Після оновлення структури управління в господарстві упроваджується від директора до спеціаліста середнього звена коефіцієнт результативності праці, а серед робітників коефіцієнт трудової участі. Результати роботи кожного працівника залежать від спільного доробку всього колективу. У 1986 році радгосп отримує прибуток 1369 тисяч карбованців.

Під керівництвом Г.В. Медвідя були побудовані 2 корівника і магазин в Зеленій Рубанівці, свинарник в Калинівці, будинок тваринника з сауною, басейном та їдальнею в Подівці, реконструйовані два двохповерхових будинка в Подівці під дитячий садок і початкову школу, покладено тверде покриття на вулицях Калинівки і Подівки. Введені в дію перша в районі лінія по виробництву соєвого молока та цех по виготовленню трав’яної муки в гранулах, упроваджений поточно-цикловий метод роботи машино-тракторного парку. За його ініціативою було згуртовано працівників соціальної сфери громади спільно з працівниками всіх підрозділів господарства на роботи по уборці, переробці та закладенню на зберігання сільгосппродукції. Таким чином відпала необхідність просити допомогу від жителів міста Каховки, а найкращим працівникам надавались престижні подарунки. За І місце – мопед, за ІІ місце – велосипеди, за ІІІ – місце радіоприймачі.

11 листопада 1988 року Г.В. Медвідь був обраний головою виконкому Каховської районної ради, а з 29.03.1991 р. і головою районної ради. У квітні 1992-го його призначили представником Президента України в Каховському районі. У 1994 році він був обраний всією громадою головою районної ради, на цій посаді працював до березня 1998 року коли знову був обраний головою правління ВАТ «Червоний Перекоп». Г.В. Медвідь п’ять разів обирався депутатом районної ради, нагороджений бронзовою медаллю ВДНГ СРСР та годинником.

У 1986 році радгосп одержав 16340 тонний валовий збір зерна. Державі була продано 6238 тонн дорідного зерна. Середня врожайність встановила 38,4 центнера з гектара, в тому числі озима пшениця – 44 цнт., а озимий ячмінь – 45,5 цнт. На олімп хліборобської слави піднялись П.Х. Светловський і В.Г. Левченко. З першого січня 1988 року господарство працює в умовах самофінансування і самоокупності.

У 1988 році до керма радгоспу стає Іван Михайлович Чабан, заслужений керівник-аграрій. До займання цієї посади він накопив багатий опит керівництва. Пропрацював головою колгоспу «Шлях до комунізму» (с. Верхні Торгаї) та директором радгоспу «Червоний Партизан» (с. Верби) Нижньосірогозького району, другим секретарем Н. Сірогозького райкому Компартії України. За свою працю він був нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора та орденом «Знак Пошани».

У 1989 році радгосп входить до складу науково-виробничої системи «Свинина» та стає її лідером. Має 16 тисяч голів свиней в т. ч. 800 свиноматок і виробляє 15 тисяч центнер свинини за рік, що становить третину виробництва району.

У 1992 році припинив свою діяльність радгосп «Ювілейний», який увійшов до складу виробничих підрозділів Каховської птицефабрики (директор В.Ф. Аношков).

З першого січня 1994 року радгосп з державної форми власності переходить на орендні відносини. Директором орендного сільськогосподарського підприємства з 1992 по 1997 рік працює Василь Вікторович Павленко. Він селянин від народження, закінчив після служби в армії Мелітопольський інститут механізації сільського господарства, працював старшим інженером-електриком в колгоспі «Нове життя», а потім 10 років очолював виконком Дмитрівської сільської ради.

У 1994 році підприємство одержує небувалий урожай зернових – 19 тисяч тонн. Врожайність становить 44,3 цнт. з гектара. На 111 % виконано держзамовлення. Врожайність кукурудзи на зерно дорівнює 63 центнери з гектара. 285 чоловік на двох молочних і двох свинофермах утримують 885 корів, 2 700 голів великої рогатої худоби і 10 500 свиней. Надої становить 4 000 кг молока від корови.

У 1998 році система роботи товариство входить в кризу. Заборгованість ВАТ «Червоний Перекоп» складає 3 млн. гривень. У 1999 році ВАТ під керівництвом Миколи Миколайовича Кузьменка розпочинає долати перешкоди. Але накопичення боргів приводе ВАТ «Червоний Перекоп» до банкрутства.

Бувший завідуючий колись великого свинарського комплексу М.П. Осаул з групою ентузіастів бореться за відродження Калинівського свинокомплексу. З листопада 2001 року на базі Калинівської ферми створюється відкрите українсько-американське підприємство «Фрідом – Фарм», а очолюють його віце-президент М.М. Медолиз, директор ЗАО «Фрідом Фарм Бекон» В.А. Лісний та начальник Калинівського свинокомплексу В.М. Грицько.

Зразу було заведено партію свиноматок. Повернулись спеціалісти. У 2002 році ферма налічувала 1 600 голів свиней. А вже з 2004 року їх кількість складає більше 6 300 голів. Відгодівля здійснюється за новітньою технологією та раціонами. Щомісяця ферма виробляє понад 100 тонн м’яса.

Більш 82 років очолюють Червоноперекопську територіальну громаду небайдужі, шановні керівники. Головами ради обирались: Негуляєв, Ващенко, Сергій Фадейович Осьмак, Іван Григорович Савченко, Василь Михайлович Кушнеренко, Микола Степанович Сенченко, Віктор Дмитрович Хруслов, Вадим Анатолійович Мозговий, а з квітня 2002 року Галина Павлівна Лобунько. Секретарями ради працювали: Петро Дмитрович Хлистов, Любов Олексіївна Ващенко, Валентина Миколаївна Алісова, Людмила Петрівна Проша, Вікторія Миколаївна Черевко, Галина Василівна Шерматова, а останні одиннадцять років Наталія Василівна Смага.

Третю каденцію поспіль головує громадою Галина Павлівна Лобунько. За часи її керівництва відновлено, налагоджено та покращено водопостачання населених пунктів громади. Відновлена робота дитячих садків у Червоному Перекопі, Петропавлівці та Зеленорубанівці. Покращена робота медичних, культурних та спортивних закладів. Розпочата поступова підготовча робота по газифікації населених пунктів і відкриттю дошкільних закладів в Калинівці та Подівці. Поступово покращується благоустрій населених пунктів. В районному конкурсі За «Кубок Прогресу» у 2008 року сільська рада завоювала ІІІ місце з призовим фондом – 2000 гривень.

80 років свого існування відмітив Каховський професійний аграрний ліцей (директор Ходос Сергій Васильович, депутат районної ради трьох скликань), розташований у Червоному Перекопі. Змінюючи статус за часи свого фінансування (сільськогосподарське училище, учбовий комбінат, школа механізації, СПТУ та ін.) він дав путівку в життя майже 30 тисяч спеціалістів різних професій: механізаторів, електриків, комбайнерів, трактористів-машиністів, водіїв, продавців, бухгалтерів

Серед багатьох керівників закладу більше 10 років його очолював Григорій Степанович Заєць. У 60 – 70 роки минулого століття під його керівництвом були побудовані корівник за рахунок коштів учбового господарства, пункт переробки молочних продуктів, свиноферма, двоповерховий будинок для викладачів, гуртожиток для студентів.

В часи перебудови СПТУ-25 очолював Ніколаєнко Станіслав Миколайович. В цей період відбулося зміцнення навчально-матеріальної бази закладу, укладено договори про співпрацю з базовими колективами району, створено музей історії ліцею, 18 кабінетів оснащено меблями, а комп’ютерною технікою кабінет інформатики.

Станіслав Миколайович народився 09.02.1956 року в селі Богданівка Знаменського району Кіровоградської області. У 1978 році після закінчення Української сільгоспакадемії в якості інженера-механіка, продовжує навчання і отримує в 1980 році другу спеціальність інженера-педагога. З цього часу він зв’язує своє життя з Каховським районом. Викладач Каховського агротехнікуму, секретар Каховського міськкому ЛКСМУ, а з 1985 роки – директор Червоноперекопського СПТУ-25. З цієї посади Станіслав Миколайович став набирати оберти талановитого керівника, науковця та політичного діяча. В подальшому він очолює Нижньосірогозький район (1-й секретар райкому КПУ та голова районної ради), тричі обирається народним депутатом України (ІІ – IV скликань), стає найуспішнішим Міністром освіти і науки України за роки незалежності. При цьому захищає наукові дисертації і стає доктором педагогічних наук, професором, Почесним академіком Російської академії освіти.

На сьогоднішній день у ліцеї навчається біля 200 учнів. Це майбутні трактористи, водії, слюсарі, бухгалтери, плодоовочівники, які продовжать славетну історію орденоносців – випускників минулих років. Адміністрація закладу з метою забезпечення учнів ступеневою освітою співпрацює з Новокаховським та Коробківським агроколеджами, Херсонським і Мелітопольським вишами.

Окрасою ліцею є плодовитий сад на 150 дерев. Створена дослідна ділянка – лабораторія під відкритим небом для вирощування кущів ожини, малини та городніх культур, яка зрошується «крапелькою». А для змістовного дозвілля у гуртожитку затишний бар, просторий спортзал та футбольне поле.

Після проведення ремонтів, поліпшення інтер’єрів та обладнання новою апаратурою активізувалась робота колективів художньої самодіяльності, а саме сімейного співочого колективу Корнієнків «Калинонька», вокального чоловічого ансамблю, вокального жіночого ансамблю, дитячого вокального ансамблю «Перлина», солістів будинку культури О. Лялевич, В. Демяник, Н. Меденко, В. Меденко.

На території громади активно працюють три бібліотеки (завідуючі І.В. Черниш, З.Т. Маркова і Ю.С. Коромислова), які постійно поповнюються новою літературою та періодичними виданнями. Злагоджено працюють дитячі садки в с. Червоний Перекоп – «Орлятко», завідуюча З.М. Дудар, в селі Зелена Рубанівка – «Колобок», завідуюча Т.П. Скороход, в селі Петропавлівка – «Малятко», завідуюча Н.І. Вергун.

Вихованням дітей займаються чотири початкові та одна загальноосвітня школа. Довгий час працював завідуючим Подівської початкової школи Козлов Анатолій Іванович. Після нього школу очолювали Оверко Катерина Пилипівна і Алексєєнко Валентина Федорівна. Сьогодні нею завідує Черкаліна Валентина Василівна. Також в школі працюють Ольга Іванівна Олініченко та Ольга Аркадіївна Швець, яка раніше очолювала Петропавлівську початкову школу. У 1990 році відкрилась Калинівська початкова школа (завідуюча Надія Миколаївна Петренко). Потім школу очолювали Любов Йосипівна Богдановська та Леся Станіславівна Жеребок. В школі працюють віддані вчителі В.П. Учуватова і Н.М. Чуйко.

У 1946 році очолював Червоноперекопську школу директор Тимофієнко. Серед вчителів працювали ті, хто визволяв Батьківщину: Баранов Гаврило Гаврилович, Пожаров Володимир Григорович та Покращенко Василь Нестерович.

В 1962 році на чолі Червоноперекопської школи став вчитель історії Кукобко Михайло Денисович, він працював до 1971 року і був відзначений званням «Відмінник освіти України». З 1972 і по 1982 роки школу очолювала Лященко Лідія Дмитрівна, яка нагороджена медаллю Макаренка. Їх наступниками були: Хруслова Віра Михайлівна, Василенко Анна Михайлівна, Грохольський Федір Миколайович, Дудченко Микола Іванович, Алісова Валентина Миколаївна, Кушнарьова Олександра Михайлівна, Чалий Сергій Анатолійович, Костенко Ірина Іванівна. Нині Червоноперекопську ЗОШ очолює Воробйов Павло Іванович.

Більше сорока років віддали роботі з дітьми вчителі школи: Т.С. Мозгова, О.М. Кудря, А.Ю. Міщенко, Н.В. Бондаренко, М.М. Моргун, В.М. Ніценко, Н.П. Пшик, А.І. Кістріна, Є.І. Баранова, В.О. Калінчева, А.Г. Лемякіна, Г.П. Леоненко, Н.І. Домарецька, Н.Я Горішня, О.Г. Шабодаш, Л.М. Федотова, Л.І. Бутенко, К.Г. Хруслова, В.Д. Хруслов, К.С. Вирвихвіст.

Більше тридцяти років навчають дітей: Т.М. Машан, Н.М. Кірюхіна, Н.В. Лободіна,А.А. Лященко, Г.В. Жиленко.

Прийшло нове покоління вчителів: Т.А. Чала, В.М. Черевко, О.О. Буряк, Н.В. Буряк, В.Д. Меденко, А.С. Кузовов, С.Л. Крупіца, Н.П. Желізко, І.А. Кузовов, Л.В. Остапенко.

На території громади працює Червоноперекопська амбулаторія загальної практики сімейної медицини, яка до минулого року мала статус дільничної лікарні, яка була відкрита ще в 30 роках двадцятого століття. В післявоєнні роки лікарню очолював лікар Д.Г. Волинський.

У 1950 році до лікарні прибули молоді лікарі – хірург К.П. Мельник та терапевт Є.І. Мельник. Було відкрито операційний блок, де проводились хірургічні операції. З 1948 по 1975 роки в лікарні було відкрите родове відділення. Акушерками працювали Л.О. Дзюбан, Н.К. Швець, Л.К. Метьолкіна.

В 1964 році лікарню очолив лікар Іван Костянтинович Карвацький, який працював до 1973 року.

У 1971 році до Червоноперекопської лікарні були направлені педіатр С.П. Ващенко і терапевт І.П. Ващенко, який з 1974 року – стає головним лікарем.

Ващенко Іван Петрович народився у 1942 році на Чернігівщині. Після закінчення десятирічки поступив до Київського медичного училища, а у 1962 році призваний військовим фельдшером на Чорноморський флот. Під час Карибської кризи приймав участь в бойових діях на Кубі. Після демобілізації стає студентом Кримського медінституту і на ІІ курсі зустрічає майбутню дружину Світлану на педіатричному факультеті. Обоє були комсоргами курсів. Місцем роботи обрали батьківщину Світлани Петрівни – Червоний Перекоп. Майже 40 років поспіль Іван Петрович очолював лікарню. На той час дільнична лікарня обслуговувала 16 населених пунктів. А з відкриттям Тавричанської дільниці залишилось 10 сіл. Прекрасний спеціаліст, шановна, сердечна людина – І.П. Ващенко залишається в добрій пам’яті селян.

В 1972 році в лікарню приїздить молодий лікар стоматолог В.Ф. Малафай. В стоматологічному кабінеті працювали зубні лікарі О.К. Луханіна і С.С. Проценко, а зараз працює В.Л. Лещик. Більш 30 років працювала в дільничній лікарні терапевт Панкєєва Анна Луківна, яка була удостоєна звання «Відмінник охорони здоров’я».

Рішенням Херсонського обласного відділу охорони здоров’я від 15 червня 1976 року Червоноперекопській дільничній лікарні було присвоенно звання «Краща дільнична лікарня».

Багато років працювали в лікарні медичні сестри Л.М. Лопушанська, Л.В. Петренко, М.М. Москалик. А нині працюють Т.І. Белокур, Т.Г. Коромислова, Н.А. Потеха, Т.В. Бондаренко.

Останні роки для місцевої амбулаторії за рахунок бюджету сільської ради придбано стоматологічне та інше медичне обладнання, відновлена сантехніка. Приватний підприємець В.В. Павленко за власний кошт придбав кардіограф.

В селах Калинівка, Подівка, Петропавлівка працюють фельдшерсько-акушерські пункти, які оснащенні всім необхідним для надання первинної медичної допомоги.

Водозабезпеченням населених пунктів громади займається Червоноперекопське сільське комунальне підприємство, колектив з 7 працівників на чолі з директором К.І. Войтковським.

Територія сільської ради складає 17247,8 гектара, ріллі – 13450 га, пасовища – 2523,8 га, зрошення – 4265 га, розпайованих земель – 10368 га.

Найбільшими орендарями та користувачами цих земель є ТОВ «С Клаус» (О.В. Сєрков), Каховський професійний аграрний ліцей (С.В. Ходос), Ново-Каховський коледж (Г.І. Іванов), ПСП «Діамант» (С.М. Дроздік), ПП Міхалевич (Ю.І. Міхалевич), ПП Жуков (В.П. Жуков), ПП «Ніка» (М.М. Кузьменко), ТОВ «Агростар» (Є.В. Лохматов), ФГ «Халімон» (В.Є. Халімон), ФГ «Зодіак» (О.Є. Халімон), ФГ «Мік» (М.А. Сергейчук), ФГ «Велес МЛС» (М.С. Лобунько, «Морозово» та ФГ «Барановський» (А.І. Барановський), ФГ «Херсонес» (В.С. Ходос), ФГ «Руно» (А.В. Шебуняєв), ФГ «Ольхон – ОЛЛ» (В.П. Вакулич), ТОВ «Стар Південь Енерго» (Генеральний директор В.В. Кошель). 228 одноосібників обробляють 1587 га землі самостійно.

Пишаються жителі громади земляками, які з честю виконали свій обов’язок воїнів-інтернаціоналістів. Серед них І.А. Білий, О.М. Бородін, І.П. Ващенко, В.М. Кацюк, В.Г. Коваль, Ю.Г. Коваль, І.А. Малахов, В.А. Хотлубей, А.А. Шиков та М.Ф. Юрченко. Особливу шану селяни віддають О.І. Дишловенку та А.А. Желізку.

Олександр Дишловенко народився 23.08.1962 року в селі Ладиженка Уманського району Черкаської області, де уперше пішов в школу. По приїзду в село Подовка продовжив навчання в Червоноперекопській середній школі, а після закінчення 8 класів навчався в СПТУ-25 і пішов працювати трактористом в радгосп «Червоний Перекоп». Після призову до лав Радянської Армії був направлений в Афганістан, де геройські загинув 18 вересня 1981 року. Олександр Іванович Дишловенко був посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Йому встановлені пам’ятник в Подівці та меморіальні дошки на фасадах закладів де навчався.

Анатолій Анатолійович Желізко, який народився у квітні 1967 року, і також навчався в Червоноперекопській школі і СПТУ-25. Вивчив трактор, комбайн, успішно працював комісаром загону «Ювілейний-85» на уборці зернових, а в листопаді 1985 року пішов на військову службу. В квітні 1986 року в Ашхабадському училищі став мінером-сапером і був направлений в Демократичну Республіку Афганістан. Більш 60-ти десантів, підірвані машини з наркотиками, зброєю і боєприпасами. А в окремому випадку він виніс з поля бою трьох товаришів і в тому числі командира. Анатолій Анатолійович нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю «За відвагу».

Ветеранів Червоноперекопської територіальної громади об’єднують п’ять первинних організацій, на чолі яких стоять найбільш ініціативні та поважні люди. В Петропавлівці Анатолій Миколайович Баранов, в Зеленій Рубанівці – Станіслав Романович Ольшевський, в Подівці – Микола Васильович Сичевський, в Калинівці – Юрій Андрійович Ісаченко. А об’єднує біля 740 ветеранів цих сіл та Червоного Перекопу шановний Віктор Іванович Бутенко. Вже тринадцять років він відповідає за роботу ветеранської організації села Червоний Перекопом та всієї громади. В цьому році йому сповнилось 83 роки. Дитя війни – він пройшов нелегкий шлях життя. Був причіплювачем-трактористом-водієм у сільському господарстві, служив у Радянській Армії, за комсомольською путівкою будував Каховську гідроелектростанцію та зводив домни на Донеччині, але найбільше часу – чверть віку трудився головою робкоопу радгоспу «Червоний Перекоп». Сьогодні мета ветеранів громади – це не тільки об’єднання і вирішення спільних питань, але передача досвіду та історії громади молодому поколінню.

Любимівська селищна територіальна громада об’єднує селище міського типу Любимівку і селище Завітне, які розташовані на лівому березі Каховського водосховища у пониззі Дніпра.

Територія Любимівської громади має багату старовинну історію. Під час археологічних розкопок тут були знайдені залишки поселення мисливців пізнього палеоліту, кам’яна купольна споруда в одному із 60 розкопаних курганів періоду бронзи та виявлене Любимівське городище скіфо-сарматського періоду (ІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.). Встановлено мешкання на території городища слов’янського населення у 8-10 ст., а також золотоординців у 14 – 15 століттях. У скіфських похованнях IV ст. до н. е. знайдені золоті скіфські ювелірні прикраси, срібний римський динарій імператора Траяна, бронзова печатка запорізьких казаків та різні старожитності побуту.

Любимівка заснована 7 вересня 1804 року переселенцями із сіл Коплинки і Гольми Полтавської губернії. В їх числі: Артехи, Тоткали, Дідики, Малишенки. Пізніше поселення заселялось кріпаками з Чернігівщини з Остерського району (Скрипки, Шатні, Могили, Корсуни) та кріпаками з Орловської і Воронезької губерній (Циганови, Семенови, Пруднікови). Зі спогадів старожилів перша назва поселення була Сомове за наявністю великої кількості сомів у місцевій річці Конці. Друга назва пішла від прізвища першого поселенця, заможнього козака Власа Любимова, який оселився тут у 1809 році. В історії краю багато згадувань про зимівники запорізьких козаків на території громади протягом XVI – XIX віків. Окремо згадують зимівлю козаків Задунайської Січі у 1830 році до початку створення Азовського козачого війська. Із розповіді старожила Пруднікова Григорія Самойловича (1868 – 1958): «Їх, кріпаків, обміняв воронізький поміщик на хортів, якими славився багатий на отари овець Любимов, власник села у другій половині ХІХ сторіччя». Подвійна назва села зустрічається у російського географа та природознавця Семенова – Тян – Шанського: «на території Херсонського повіту людне село Любимівка (Сомове), що має понад 3 100 жителів». Відповідно у «Межевих книгах»… бывшей наземной пустопарной земли, принадлежащей селу Любимовка – Сомово». На старому селищному кладовищі є поховання датуєме 1826 роком.

Згідно урядового «Плану о роздаче в Новороссийской губернии наземных земель к их заселению», затвердженому у 1764 році, земля розбивалась на ділянки по 26 десятин. Її могли отримати у спадщину «всякого звання люди», крім кріпосних. Поселенці отримували грошову позику і тимчасово звільнялись від податку. По закінченню пільги сплачувався не подушний, а тільки поземельний податок.

В 1816 році Любимівка нараховує 118 дворів. У 1886 р. кількість жителів становить 1 877 душ, у 1890 р. – 2 500, у 1899 р. – 3 293, у 1903 р. – 3400 душ (500 дворів), у 1906 р. – 3 480, а у 1915 – 4 242 селянина.

На початок 1915 року за селом значилось 12 тисяч десятин землі. Більшість з неї належала поміщику Любимову, 90 десятин – місцевому священику, селянський двір в середньому нараховував 2 десятини. Переважна кількість селян були бідняками і значна частина села мала назву «Голівка». Зі спогадів старожилів, різні частини села мали такі назви: «Руська, Чакрак – 1, Чакрак – 2, Попівка, Картоплівка, Матнівка, Засратівка»…

Головними культурами, які вирощувались на Любимівських полях, були озима та яра пшениця. Але часті посухи та шкідники хлібний жук (кузька) та ховрах (прус) – значно знижували врожаї зернових.

Найбільш врожайними у XIX віці був 1880 рік, а на початку XX сторіччя 1904 рік. Так, у 1880 році із засіяних 1674 десятин озимої пшениці зібрано 3348 четвертин зерна та із засіяних 1874 десятин ярої пшениці зібрано 4550 четвертин зерна. В 1904 році із засіяних 3290 десятин озимою і 9325 десятин ярою пшеницею зібрано 16760 четвертин озимої та 27716 четвертин ярої пшениці.

Селяни займались виробництвом черепиці та випалюванням вапна, в плавнях орендували землю у німців – колоністів під пасовиська коней. З 1813 по 1845 рік в Любимівці утримувались арештанти для випалювання вапна на будівництво казенних будівель. У 1887 році в селі працюють 3 торгові лавки та медичний пункт.

В 1885 році земська управа відзначає премією вчителів Любимівської школи у розмірі 30 крб. за навчання дітей у денних та дорослих у вечірніх школах. 26 жовтня 1891 року за кошти Дніпровського земства відкрита церковно-приходська школа. Завідувачем і законовчителем був священик Серафим Павловський, учителем – Ілля Ржавський. В перший рік навчалось 19 хлопчиків та 16 дівчат. У 1903 році – діяло початкове училище. В ньому навчалось 180 хлопчиків, 29 дівчат та працювали вчитель і вчителька. В 1916 році в селі працює 3 земські школи, навчаються 351 дитина і працює 7 вчителів з середньою освітою.

В 1905 – 1907 роках в селі створюється група революціонерів-підпільників (керівник – бідняк Трохим Андрійович Тищенко). Після лютневої революції 1917 р. в селі створюється більшовицький осередок, в який входили: Михайло Рудаков, Андрій Корсун, Ісак Петрович Корсун, Харитон Тимофійович Щербина, Юхим Федорович Могила, Петро Савич Артеха. А вже під гаслами Великої Жовтневої революції в селі розпочався розподіл землі. Протягом 1918 – на початку 1919 року між безземельними і малоземельними селянами поділено більш 5 300 га поміщицьких та церковних земель. Кожен селянський двір отримав в середньому до 2,5 га орних земель.

Бурхливою, жахливою та різнобарвною склалася історія громадянської війни на території Любимівки. З кінця березня 1918 року село окуповане німецькими військами. Разом з німцями прийшла частина офіцерів білої гвардії, сформованої генералом Щербачовим Д.Г. в Яссах. У перший день окупантами заради залякування жителів було розстріляно 13 чоловік. В листопаді 1918 року німці залишили Любимівку. Створюється партизанський загін (ініціатори: Добрянський Антон Миколайович, його дружина Марфа Герасимівна, Корсун Никифор Канівець Герасим, Олексієнко Семен Наумович та інші). Короткочасно в селі з’являються петлюрівські гайдамаки.

14 грудня 1918 року Любимівка окупована греками та французами, які представляли війська Антанти. В середині лютого 1919 року Червона Армія розпочала наступ на райони зайняті інтервентами і в березні в селі встановлюється влада більшовиків. У травні з боку Каїр прийшли частини отамана М.О. Григор’єва, бувшого штабс-капітана, який очолив командування шостою українською радянською дивізією і підняв повстання проти Радянської влади. Між селами Велика Каховка та Любимівка і на околицях Любимівки зав’язалися запеклі бої, в яких загони Червоної Армії розгромили війська контрреволюціонера Григор’єва.

На початку червня 1919 року Любимівка була захоплена бандою Дорошенка (начальник штабу Батенко). По наказу командуючого Кримською групою військ Павла Юхимовича Дибенка піхотний загін під командуванням червоного командира Попова розгромили банду, а Батенка і Дорошенка розстріляно. І як про це повідомляє газета «Новая Зоря» від 18 (5) червня 1919 року у бандитів знайдено велика сума грошей, діамантів, золотих та срібних речей. Серед визволителів Любимівки у розгромі банди приймали активну участь його жителі: Кряжевський Лампадій Кузьмич, який в подальших боях став командиром ескадрону, Ващенко Пилип в подальшому став артилеристом, Ярошенко Олексій та інші.

В липні 1919 року село захоплюють білогвардійські війська генерал-лейтенанта, головного командувача «Збройними силами Півдня Росії» А.І. Денікіна. В Любимівці знову розпочинається білогвардійський терор. І лише восени частини Повстанської Армії отамана Н.І. Махно звільняють село від денікінців.

11 червня 1920 року село захоплено військами барона Врангеля. Контрнаступ Червоної Армії розпочався в ніч на 7 серпня 1920 року, яка в районі Берислава форсувала Дніпро і закріпилася на Каховському плацдармі, в тому числі і на території Любимівки. Найзапекліші бої відбулися 14 – 16 жовтня. Любимівка звільнилась від білогвардійців назавжди.

25 лютого 1920 року Каховським реввійськкомом проголошена влада робітників і селян. В березні в Любимівці створюється Рада селянських депутатів в складі 50-ти чоловік. До неї війшли: Малишенко Петро Гаврилович, Вовкогон Павло Григорович, Артеха Сергій Трохимович. Головою ради обраний Мотрюк Іван Васильович.

Зі створенням Кахівського району до складу Любимівської сільської ради входили: село Любимівка (3 686 жителів), хутір Лук’янівка (54) та чотири поселення – Зелений Під (205), Петропавлівка (113), Сушко (88) і Ново-Українка (50). На той час в Любимівці було 4 млина, 2 маслоробних цехи та 3 вітряки, а в Лук’янівці – 1 паровий млин.

На 05 березня 1923 року головою Любимівської сільської ради працював Ярнюк Амвросій Павлович, а головою комітету незаможних селян – Дедечко Антон Адамович.

У 1925 році територіальний устрій сільської ради частково змінюється. До складу сільської громади входять: село Любимівка (3 782 жителі), школа Жовтневої Революції в Лук’янівці (144), хутір Мелейка (20) та чотири поселення, а саме: Петропавлівка (155), Зелений Під (249), Вільно-Українка (37) і Ново-Українка (83).

У 1927 році Любимівська сільрада об’єднує знову шість населених пунктів. Але склад громади виглядає по іншому. Це село Любимівка, в якому мешкає 3 947 жителів (в тому числі – 2 057 жінок) та налічується 759 господарств (в тому числі 26 – неселянського типу). Та п’ять висілків: Вільне Запоряжжя (72 жителя), Вільна Україна (56), Зелений Під (296), Ново-Українка (129) і Петро-Павлівка (174). Переважна національність мешканців – українці.

Перший колгосп в Любимівці був створений навесну 1925 року. Це артіль «Шлях Леніна», яка об’єднала 11 членів, 109,5 десятин землі та 5 голів молочної худоби. Але вона була ще економічно і організаційно слабким господарством. У 1927 році частина жителів села, які мали сади та виноградники, ввійшли до меліоративного товариства «Відродження» спільно з жителями населених пунктів Софіївської громади. В 1928 році на висілку Ново-Українка створене товариство спільного обробітку землі «Іскра». Ініціаторами його були: Іван Андрійович Малишенко, Костянтин Петрович Дух, Никифор Григорович Михайленко. В цьому ж році створено 2 ТСОЗи «Прогрес» (ініціатори: Бендеберя Оникій Дорофійович та Малишенко Трохим Васильйович) і «Колективіст» (ініціатори: Малишенко Олександр Васильович та Ващенко Никифор Климович).

У 1929 році в Любимівці створена первинна партійна організація комуністів, секретарем обрано Архипа Івановича Шакало, а ввійшли до її складу: Вовкогон Макар, Ващенки Онопрій і Сильвестр, Рудакова Параска Платонівна та Михайленко Тиміш Терентійович. В цей же рік в селі створюється первинна комсомольська організація. Її очолив Іван Карпович Новак, а ввійшли також Щоголь Андрій Михайлович та Кучинський Василь Іванович. Діяльність цих організацій по-перше зосередилась на подальшому створені колективних господарств та забезпечені їх реманентом.

За період до 1931 року на території громади було створено 11 артілей: «Червона Зірка», «Прогрес», «Іскра», «Батрак», імені Шевченка, імені Котовського, імені Будьонного, імені Крупської, «Незаможник», «Городник», «Новий хлібороб». Згодом невеликі артілі почали об’єднуватися. На кінець 1931 року в Любимівці нараховувались 6 колективних господарств: «Новий хлібороб», «Городник», «Більшовик», імені Котовського, імені Будьонного та імені Крупської. Серед перших голів колгоспів були двадцятип’ятитисячники Іван Шило і Микола Нечепуренко. У 1930 році за невиконання плану з хлібозаготівлі Миколу Нечипуренка звинуватили в невиконанні бойових завдань партії, причиною зазначили, що він підпав під «куркульський уплив». У 1931 році перед владою Каховського району одним з поставлених головних завдань було вичищення з колгоспів ворожо-чужого елементу, а саме – боротьба з куркульським терором. Зрів весняної посівкампанії, вчинення нападів на активістів з метою вбивства, підпалювання колгоспного майна, отруєння та зараження на різні хвороби худоби. Ці випадки чинились у трьох громадах району: Новомаячківській, Чорнянській та Любимівській. Але в Любимівці трапилось найжахливіше. Крім знищення майна було вбито колгоспників Мусія Терентійовича Вовкогона і Марію Іванівну Лобур.

Зі спогадів старого більшовика, члена партії з 1920 року М. Дерьолкіна, який був направлений з агітацією на сходку селян щодо створення артілі ім. Крупської: «Коли було прийнято рішення про створення колгоспу – над селом спалахнули заграви. То підпалили сарай. Пізніше підпалили скирту соломи в колгоспі ім. Будьонного… Куркулі Павло і Петро Циганови також створили «колгосп» «Перемога бідноти» з надією отримати додатково землі… На той час в Любимівці було 2 трактори. Не вистачало коней, волів. Бракувало плугів та іншого інвентаря. І вже в перший рік створення в колгоспі ім. Крупської було зібрано зерна на 12 пудів з гектара більше, ніж збирали одноосібники зі своїх клаптиків землі».

Тому репресії тридцятих років особливо відзначились на жителях Любимівської громади. У 1930 році репресовані Неліпа Іван Іванович та Зюзь Іван Григорович (робітник артілі «Червона Зірка»). У 1931 році розкуркулений Тимченко Євтихій Євсійович. Майно його продане колгоспом на торгах, а він сам помер від голоду у 1933 році. В 1937 році репресовані: Гринько Євгенія Минівна, Ващенко Тихон Якович і Ващенко Андрій Андрійович (працівник колгоспу «Городник»), Тишковець Марфа Авксентіївна (робітниця колгоспу імені Крупської). У 1938 році репресований Дідик Кирило Петрович – тракторист колгоспу «Більшовик». Він відбув покарання в поселенні Нексиган Магаданської області і був звільнений 31 березня 1945 року.

Чорною стрічкою в історії громади відмічений період «голодомору 1932 – 1933 років». В Любимівці померли кілька сотень людей, а багато сотень знаходились у важкому фізичному стані. Були випадки коли в селі вмирало до 20 чоловік за добу. Особливо коли при здобутті їжі від жадібності вмирала зараз сім’я із 5 – 7 чоловік. Восени 1932 року за звісткою: «що неподалік Червоного Перекопу залишилось нескошене поле кукурудзи»… люди ринулись за 30 км від села за нею. Після повернення, товкли зерна, варили кашу… За свідченнями очевидців, які проводились нещодавно в Любимівці, офіційно встановлено лише дев’ять жертв голодомору 1932 – 1933 років.

У 1935 році в селі була ліквідована неписемність і малописемність. Селяни з великим бажанням йшли в лікнепи й проявляли високу активність в оволодінні грамотою. Колишній лікнепівець Тоткало Григорій Петрович освоїв спеціальність механізатора, Тишковець Марія Павлівна стала передовиком артілі ім. Котовського. В кожному колгоспі поступово встановлювались приклади новаторства і трудового героїзму, а саме виконання денних норм виробітку на 200 – 250 %, особливо по обробітку і збору бавовни. В артілі «Городник» (голова Вовкогон) у вересні 1936 року на збирання бавовно-сирцю виходило від 40 до 100 чоловік. Передовиками у збиранні визначались Настя Дудка, Груня та Надія Коваленко. Колгоспники артілі імені Крупської (голова Пінчук) цього ж року отримали гарний урожай і вирішили продати державі 100 тонн хліба, а на державні гроші купити автомашину, мануфактуру, два велосипеди. Не відставали в перевиконанні норм і колгоспники артілей «Більшовицький» (голова Воропай) та «Новий хлібороб» (голова Картавець). Повним ходом йшло силосування та посів озимини, проводились навчання з противоповітряної і хімічної оборони. Серед передовиків предвоїних років по обробітку та збору бавовни визначались Ващенко Марія, Кушнеренко Галина, Тишковець Марія, Коваленко Агрипина, Дудка Софія. Силами комсомольців громади для правління бувшого колгоспу ім. Буденного (сучасний район свиноферми) був закладений комсомольський парк.

Змінився зовнішній вигляд самих жителів села. Колгоспники стали краще одягатися, мали змогу придбати взуття, одяг, різні предмети побуту. Але в селі поки що було лише 10 велосипедів. Всі діти шкільного віку відвідували школу, але семирічку закінчувала лише частина дітей. Обов’язковою вважалась чотирьох класна освіта.

До початку Великої Вітчизняної війни багато чоловіків Любимівки були призвані до лав Радянської Армії на перепідготовку, а на 23 червня 1941 року по Каховському райвійськкомату 900 її жителів підлягало мобілізації. Кожен колгосп виділив по 10 робітників для проведення евакуації в глибокий тил худоби та техніки. Відповідальним за евакуацію був призначений колишній голова колгоспу ім. Крупської Панкевич Павло Іванович. Колгоспники евакуювали техніку та худобу за Волгу. Частина із них потім була призвана в Червону армію, а останні повернулись при звільненні села від ворога.

З 1 по 4 вересня 1941 року Любимівка полихає в боях. Полковник Г.О. Сафонов з п’ятнадцятьма червоноармійцями протягом доби утримує західну окраїну Любимівки. Не зважаючи на вогнепальне поранення в голову, він продовжує командування бійцями. 4 вересня більша частина села зайнята фашистами, але сафонівці продовжували опір ворогу аж до 6-го вересня.

«Новий порядок» загарбників приніс багато страждань селянам. Вилучення продовольства, матеріальних цінностей, а особливо людських ресурсів. В Німеччину, Голландію, Францію на каторжні роботи було насильницьке вивезено біля вісімсот юнаків та дівчат. А загальні матеріальні збитки громади перебільшили дев’ять міліонів карбованців. Окупантами на селян накладалося багато великих повиностей і податків. Але під час окупації в Любимівці було більше румун ніж німців і масових катувань з боку окупантів по відношенню до селян не було. У 1941 – 1942 роках на території семирічної школи німцями та поліціями був створений тимчасовий табір для військово-полонених де проводились розстріли і катування полонених. Зі спогадів старожилів у 1942 – 1943 роках у боротьбі з партизанами, які переховувались у плавнях між Любимівкою, Софіївкою до берегів Зміївки, німці використовували Любимівську православну церкву. На дзвіниці сидів снайпер, а в дірах муру навколо церкви були встановлені кулемети, направлені на плавні. Під обстріл потрапляли в основному партизани, які йшли в село по харчі і розвідку. Місцеві жителі вночі забирали вбитих та ховали. Для організації боротьби з окупантами у Любимівці НКВД був залишений Туроса Костянтин Іванович, звільнений у 1937 році з посади завідувача Каховським райвідділом освіти та виключений з партії. Але його видав гестапівцям колишній співробітник з Каховки. Костянтин Іванович був розстріляний в м. Цюрупинську, посмертно нагороджений медаллю «За відвагу».

Восени 1943 року розпочалися бої по звільненню від ворога Каховського району. Територія села знову стала лінією фронту. Населення Любимівки було евакуйоване до Червоного Перекопу та до Любимо-Павлівки. Евакуйованим на 4 родини надавалася у користування одна кімната. Червоний Перекоп і Любимо-Павлівка були переповнені військовими, а їх населення працювало на будівництві аеродрому і військових споруд. Селяни, що залишилися в Любимівці, переховувались у підвалах, працювали безпосередньо на лінії фронту – будували укріплення, в тому числі протитанкові рви в районі сучасних ПДУ – станція Завітна та від плавнів до східної частини села. Під Любимівкою радянськими розвідниками був взятий у полон майор Вермахта Макс Зайдлер і його водій. Зі спогадів старожилів після двох місяців евакуації та повернення до домівок жителям Любимівки через тиждень довелося пережити ще одних непроханих «гостей». Прийшли війська румунів, які за собою на мулах тягли три здорових гарби (криті причепи по 10 метрів довжиною та 3 метри заввишки) куди складали все награбоване. 30 жовтня 1943 року Любимівка була звільнена від німецько-фашистських і румунських окупантів.

565 жителів Любимівки в лавах Червоної Армії і Флоту пішли на війну, 280 з них були нагороджені орденами і медалями, 285 селян віддали життя у боях за Вітчизну.

Особливою гордістю Любимівської громади є подвиг її славетного сина Зюзя Івана Івановича. Зюзь І.І., який народився в Любимівці у 1923 році, був кулеметником 665 стрілецького полку 216 стрілецької дивізії 51-ї армії 4-го Українського фронту. 22 березня 1944 року в складі ударної групи виконував бойове завдання у розташуванні ворога. Група була викрита противником і обстріляна. Поранений Іван зайняв оборону і кулеметним вогнем заслонив відхід товаришів. Коли закінчились набої він підпустив упритул до себе гитлеровців і підірвав останню протитанкову гранату. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 травня 1944 року Зюзю Івану Івановичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, посмертно.

Зюзь І.І. був нагороджений медаллю «Золота зірка» Героя Радянського Союзу, орденом Леніна, орденом Вітчизняної війни І ступеня та іншими бойовими медалями. Він захоронений в братській могилі села Червоноармійське (бувше село Бик-Кияк) Червоноперекопського району АР Крим. На Сапун – горі у Севастополі йому встановлений пам’ятник, а в селі Любимівка вулиця, де проживав герой, носить його ім’я.

Серед багатьох односельців, які захистили Батьківщину від фашистів, особливо відмічені: орденами Слави ІІ та ІІІ ступенів, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни ІІ ступеню і медаллю «За відвагу» Железняк Віктор Михайлович, орденами Слави ІІ та ІІІ ступенів, орденом Червоної Зірки і медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги» Циганов Дмитро Кондратович, орденами Вітчизняної війни І та ІІ ступенів і багатьма бойовими медалями Плискач Іван Васильович. 53 жителя села за самовіддану працю в тилу нагороджені медаллю «За доблесну працю в Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.».

Важким для селян був період 1946 – початок 1948 років. Неймовірна засуха та неврожай на зернові. Люди голодували, дітки ходили пухлі. На польових станах колгоспникам варили «затірку» з муки розтертою з водою. Селяни рятувалися за рахунок обробітку городів, які надавалися сільрадою у плавнях безкоштовно. Вже у 1948 році був отриманий довгоочікуваний врожай. На 31-річницю Великого Жовтня в колгоспі ім. Будьонного почала працювати електростанція. Освітлення охопило всі господарські будівлі артілі, будинки колгоспників, сільську раду, клуб і одну вулицю села. Серед передовиків у цьому році була відзначена депутат Каховської районної ради, ланкова колгоспу «городник» Ніна Польщан, яка зібрала по 500 кг бавовни – сирцю з гектара. У 1949 році прийшли зернозбиральні комбайни і збирання врожаю не було вже трудомістким.

Станом на 1 вересня 1951 року на території Любимівської сільської ради працювали шість колгоспів. Загальна площа земель по господарствам була слідуючою: колгосп «Городник» – 1385 га; колгосп «Новий хлібороб» – 1454 га; колгосп імені Героя Радянського Союзу Івана Зюзя, який до 1950 року носив назву «Більшовик» – 1775 га; колгосп імені Будьонного – 2 213 га; колгосп імені Крупської – 2 272 га та колгосп імені Котовського – 2 233 га.

На кінець 1951 року проходе перший етап укрупнення колгоспів Любимівської територіальної громади. Залишається на території сільради лише два господарства: колгосп ім. Крупської та колгосп ім. Будьонного, а у листопаді 1954 року на загальних зборах колгоспників приймається рішення про їх об’єднання в артіль імені Крупської. Головою колгоспу обраний Яків Микитович Малишенко, який очолював цю артіль до об’єднання з 1950 року.

У період післявоєнних років Любимівські колгоспи очолювали слідуючі керівники: колгосп «Городник» – О.П. Тоткало, Гордієнко; колгосп «Більшовик» (деякий час «Більшовицький»), а потім ім. Героя Радянського Союзу І. Зюзя – Г.П. Голівець; колгосп «Новий Хлібороб» – Білий, Кушнеренко, Гринько, Новак; колгосп ім. Котовського – М.О. Вовкогон, Д. Панасенко, П.К. Міщенко; колгосп ім. Будьонного Семьонов, Соляник І.Є., І. Науменко, Соляник І.Є., Бакаєв; колгосп ім. Крупської – Журавель, Артеха, І. Барабаш.

Добру пам’ять про себе залишив в селі Іван Євгенович Соляник. Він народився у серпні 1902 року в селі Дмитрівка Дмитрівської волості Дніпровського уїзду Таврічеської губернії в сім’ї селянина – бідняка. Його життя це одна із сторінок історії Каховського району, більшість якої віддана Любимівській громаді. З 1929 по 1940 роки він очолював Дмитрівську сільську раду, колгосп «Агронезаможник» (Дмитрівка), колгосп імені Котовського (Любимівка), колгосп імені ІІІ Інтернаціоналу (Виноградівка), колгосп «Комінтерн» (Чорнянка). З травня 1940 по вересень 1941 року він на посаді голови Любимівської сільської ради, з якої уходить на фронт. У післявоенні роки працює на посадах заступника уповноваженого Міністерства заготівель по Каховському району та голови колгоспу «Перемога» (Каховка). З 1950 по 1953 роки він обраний головою колгоспу імені Будьонного, а з 1954 по 1961 роки – голова Любимівської сільської ради. В той же час з 1953 року він два скликання поспіль обирається від Любимівської громади депутатом Каховської районної ради депутатів трудящих, в 1947 році обирався депутатом Каховської міської ради.

За підсумками 1951 року найкращими бавовноробами на території громади були визначені: Кириченко Дмитро (колгосп ім. Крупської), який зібрав 2 600 кг бавовни, Свєшнікова Віра та Голівець Анна (колгосп ім. Будьонного), які відповідно зібрали 2 300 та 2 200 кг сирцю. За успіхи 1954 року бригадир колгоспу ім. Крупської Гринько Андрій Пантелійович був нагороджений Головним комітетом Всесоюзної сільськогосподарської виставки Великою срібною медаллю та велосипедом. У 1955 році колгоспом ім. Крупської було посіяно 540 гектарів бавовника і зібрано 3 624 центнера сирцю, що виявилось нижче плану на 39 %, але було третім показником виконання по району. 14 липня 1957 року хлібороби колгоспу достроково, першими в районі, виконали план продажу хлібу державі. Було продано 4 720 тонн зерна при плані 4 711 тони. За 1957 рік свинарки колгоспу ім. Крупської Гринько, Кушнаренко, Малишенко відгодували по 150 – 200 свиней вагою від 80 до 100 кг. Параскева Артеха за дев’ять років своєї праці виростила до двомісячного віку 1 500 поросят. А Ніна Гринько відгодувала за рік 200 свиней. Середньодобовий приріст живої ваги кожної свині становив 450 грамів.

Жителі громади, працівники колгоспу імені Крупської з великою шаною згадують ім’я та справи, які залишив після себе Яків Микитович Малишенко. Він родився у Любимівці 30 грудня 1914 року, а помер 31 жовтня 1985 року. Агроном за фахом, селянин від народженя, людина від землі – Яків Микитович ще був Керівником з великої літери. Прийняв артіль ім. Крупської у важкий час, він провів велику роботу по будівництву та переселенню частини господарства і житла селян під час спорудження Каховської ГЕС, вивів його у передові, а колгосп вперше став міліонером. Яків Микитович двічі обирався депутатом Каховської районної ради, входив до складу Каховського райкому КПУ. За свою сумлінну працю керівника господарства він був нагороджений орденом Леніна.

У травні 1959 року Любимівська сільська рада, яка стала переможницею в змаганні сільських рад, була нагороджена двома Почесними грамотами обкому профспілки працівників радянських установ та обласної Ради депутатів трудящих і одержала перехідний Червоний прапор райвиконкому.

Починая з 1954 року під керівництвом Малишенка Якова Микитовича в Любимівці було збудовано дві школи, два дитсадочка, два фельдшерсько-акушерські пункти з родильним відділенням на 10 місць, контора правління колгоспу, 49 тваринницьких та 19 виробничих приміщень, ветпункт, автогараж, майстерня і 4 польових стани механізаторів, 10 магазинів, будинок культури (410 місць), літній кінотеатр (600 місць), чайна, лазня, перукарня, взуттєвий цех, 554 житлових будинка, відділ зв’язку. Село було повністю електрифіковане, радіофіковане, телефонізоване та прокладена водомережа.

При будинку культури (директор І.О. Семенов) працювали хоровий, танцювальний і драматичний гуртки, духовий оркестр, оркестр народних інструментів та агітбригади. Бібліотека (завідуюча М.І. Кушнеренко) налічувала 15 000 екземплярів книг. Працювали музеї історії села та бойової слави. Постійно відбувались кіносеанси (до 10 сеансів на тиждень). Збудовано і відкрито пам’ятник загиблим воїнам, обеліск Слави, пам’ятник Н.К. Крупській, пам’ятний знак першим трактористам.

На весні 1963 року жителі Любимівки на сходці одностайно вирішили боротися за почесне звання села комуністичної праці і побуту. Взяли на себе низку зобов’язань, в тому числі посадити 3 000 фруктових і 2 000 декоративних дерев, прокласти 8 кілометрів водопроводу, а кожному жителю відпрацювати на його прокладенні 3 дні. Зобов’язались перевиконання планів виробництва і продажу державі сільськогосподарський продуктів, а кожному жителю відробити мінімум нормо-днів у громадському виробництві. Селяни закликали всіх трудящих району, який на той час поширювався від Каїр і Горностаївки до Дніпрян та Нової Маячки, наслідувати їх приклад.

На весь Таврійський край гриміла слава про Героя Соціалістичної Праці комбайнера Кириченка Андрія Сергійовича, який в 1966 році був нагороджений Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці та орденом Леніна, а пізніше відзначений ще орденом Жовтневої Революції.

У 1970 році головою колгоспу був обраний Чубарь Василь Іванович, агроном за фахом. Чубаря В.І. змінив Пилипейко Петро Іванович, який до цього працював головним зоотехніком районного управління сільського господарства. Досвідченість та енергія Петра Івановича внесли нові зміни в життя колгоспу. Була проведена спеціалізація та концентрація тваринництва, створені молочний та нетельний комплекси.

Восени 1972 року головою колгоспу обирається Дудкін Іван Михайлович, який закінчив Херсонський сільськогосподарський інститут та попередньо кілька років працював на посадах агронома в господарствах Малокаховки і Коробків. Його безпосереднім помічником стає секретар парторганізації колгоспу Домбровська Людмила Василівна.

Під керівництвом Івана Михайловича господарство досягає найвищого рівня розвитку. Починая з 80-х років колгосп ім. Крупської обробляє 8 600 га землі (в т.ч. 4 500 – зрошення), має 98 одиниць тракторів, 102 автомашини, 26 зернозбиральних комбайнів. Колгосп налічував 2 500 свиней, 4 000 овець та 150 коней і щорічно здавав державі 850 тон м’яса. Забезпеченням тваринницьких ферм кормами займався цілий комплекс (завідуючий В.Д. Старков) та 2 підпорядковані мехзагони (керівники М.С. Артеха і А.Ф. Кряжевський, а потім В.С. Шило. Щорічно заготовляли близько 22 000 т. силосу, 3 000 т. люцерні, 6 000 т. сінажу, 2 500 т. консервованої кукурудзи, 15 000 т. соломи, 2 500 т. кормових буряків. Огородня бригада (бригадир А. П. Сєрова) вирощувала 2 300 т. овочів на рік.

Належне потрібно віддати головним інженерам – І.С. Дякову, Г. Коломбету, В.К. Пелиху, завгарам – Я.С. Гордієнку, М. Ткаченку, В. Кириченку, А.І. Парію, Ю.П. Карасевичу, головним ветлікарям – Г.К. Чубарю, Д.А. Сидоренку, Ю.С. Пономаренку, П.Й. Демчуку та головному гідротехніку М.Л. Тогобіцькому.

Іван Михайлович прагнув щоб колгосп міг сам переробляти та зберігати свою продукцію. Він особисто поїхав до Голландії по придбання обладнання для цеху по переробці молока на сир та масло. А колгосп ім. Крупської в подальшому отримав мільйонний прибуток.

Багато уваги приділяв Іван Михайлович розвитку соціальної сфери громади, будівництву житла, асфальтованих доріг, водогону. Розпочинається будівництво нової школи. Збудовано і відкрито ще один дитсадок, бібліотеку, стадіон. Організовані волейбольна, футбольна, боксерська, легкоатлетична команди. При будинку культури (директор Ж.М. Дудкіна) відкриті додаткові студії – балетна, естрадної музики. Будинок культури отримує звання «Зразкового».

Йде час. І Любимівку не обминула доля інших колгоспів України. Пройшло розпаювання землі, утворилось декілька колективних підприємств. Одним з них стає КСП «Любимівське». Головою обраний Тоткало Віктор Олексійович, заступником Домбровська Людмила Василівна. Деякий час на балансі господарства знаходиться до 5 000 га зрошувальних земель та поступово земельна реформа змінює карту власників і користувачів сільськогосподарських земель.

На цей час із 9096,6 га земель Любимівської селищної ради 8565,7 га – рілля, в тому числі 4 965 га зрошення. Розпайовано 8 814,86 га земель. На 1 227 наданих паїв заключено договори оренди, лише крім одного паю.

Найбільшими її орендарями на території Любимівської сільської ради на цей час визначені: ПрАт «Фрідом-Фарм Інтернешнл» (Медолиз М.М.), ФГ «Тамерлан-Юг» (Тимченко Ю.І.), ФГ «Юг» (Могила В.А.), ТОВ «Терра-Юкрейн» (Пасічниченко Ю.М.) і пп «Ємельянов О.Г.».Успішно господарюють інші землекористувачі: ПП «Зюзь» (Южда Т.М.), ФГ «Любава Ю» (Домбровська Л.В.), ТОВ «Любимовка» (Хомінець І.В.), ТОВ «Агро-Капітал» (Пентійський І.Г.), Ват КФ «Фрегат» (Чепурко В.І.), УГКМК (Ващенко Ю.І.), Тов «Стар Південь Енерго» (Кошель В.В.), ТОВ ВКФ «Спортсервіс і К» (Волосковець Л.Й.), ПП «Діалог» (Медвєдев О.О.), ПСП «Деметра» (Барабанюк В.А.), ФГ «Профіт» (Ващенко С.Г.), ПП «Корсун» (Корсун С.А.), пп Демченко О.М., Муравицький О.М., Санін В.О..

Багато жителів Любимівки довгорічною сумлінною працею прославили громаду. Серед них нагороджені: двома орденами Леніна та орденом Жовтневої Революції – комбайнер Ващенко Василь Семенович; орденом Леніна і орденом Трудового Червоного Прапору – комбайнер Тищенко Іван Федорович; орденом Леніна – головний агроном колгоспу ім. Крупської, депутат районної ради Богданов Степан Іванович та інвалід Великої Вітчизняної війни, бувший механік – водій танка «Т-34», тракторист – комбайнер, депутат районної ради Польщан Павло Платонович; орденом Жовтневої Революції – тракторист, депутат районної ради Гринько Іван Павлович. Ордена Трудового Червоного Прапору були удостоєні: вчителька початкової школи Г.Л. Огняна, бригадири П.Ю. Кушнаренко, С.С. Майстеренко та Т.Т. Польщан, доярки Г.Л. Денисова, Є.Д. Плескач і М.І. Куличенко, завідувач вівцефермою О.П. Гринько, тракторист – комбайнер І.П. Мотрюк, трактористи В.І. Гураль, А.Ф. Шакало та І.В. Пинчук. Орденом Знак Пошани відмітив уряд Радянської України: агронома П.М. Москаленка, тракториста І.В. Сакуна та різноробочих К.Г. Жданову, М.М. Камінецького і К.Н. Михайленко.

У 1973 році три працівника колгоспу імені Крупської були нагородженні медаллю «За трудову доблесть», а шестеро медаллю «За трудову відзнаку».

Поважаним представником вищого органа законодавчої влади Союза Радянських Соціалістичних Республік у 70-ті роки минулого сторіччя була наша знатна односельчанка, завідуюча молочно-товарною фермою колгоспу імені Крупської Мотуз Галина Федосіївна. П’ять років поспіль вона сумлінно виконувала обов’язки народного депутата Верховної Ради СРСР, відповідально вирішуя накази жителів Любимівської громади і всього виборчого округу. А 26 березня 1989 року по Каховському територіальному виборчому округу № 529 також народним депутатом СРСР була обрана доярка колгоспу імені Крупської Віра Федорівна Захарченко, яка встановила особистий рекорд по надоях молока від корови за рік – 5 038 кг. Цей рекорд перевищили лише дві доярки колгоспу імені Крупської: Гураль Катерина Артемівна, яка надоїла 5 757 кг молока від корови та Халепо Лідія Олександрівна – 6 155 кг.

На території Любимівської селищної ради працюють два виховних комплекси «Загально-освітня школа І – ІІІ ступенів – дитячий садок» № 1 та 2.

У 1930 році в селі була збудована початкова школа (сьогодні в її будівлі розміщена селищна амбулаторія), яка стала потім семирічною. 40 років її очолював, спочатку завідувач, а потім директор Пигида Григорій Лукич. Поряд з ним навчали дітей Пигида Г.О., Огняна Г.Л., Савєльєва Т.П., Рудакова В.М., Шевченко Н.С. Даниленко О.М., Дух О.К..

У 1963 році розпочато будівництво двохповерхової школи по вул.. Колгоспній на 360 місць. В 1969 році восьмирічка відкрила двері для учнів. Колектив вчителів поповнили Малишенко Т.П., Придачина Т.Ф., Кушнеренко І.О., Чеброва В.Ф., Паладій Л.В., Балицька П.Л., Лисенко Н.П.. За ініціативою молодого вчителя біології Антипенко О.М. було закладено дендропарк, вишневий сад, горішник, розарій дослідні ділянки, а у 1970 році школа займає ІІІ місце в районі за краще внутрішнє і зовнішнє озеленення. З 1976 по 1997 рік на посаді директора працював Голембовський Іван Мар’янович. Пліч-о-пліч з ним вчителі: Галуненко Л.М., Кулікова Р.І., Рязанцева Л.В., Вовкогон В.В., Літвінова С.І., Караванова Н.Ф., Медвєдева В.Я., Уварова Н.Г., Мандзич І.М., Мандзич В.В., Алба Л.І., Путря В.С.. У 1980 році школі присвоєно звання «Зразкова».

З 2002 року посаду директора займає її випускниця О.Л. Половинник. З 2004 року заклад отримує статус Любимівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів № 2. У 2006 році перші одинадцятикласники отримали атестати про повну середню освіту. Золотий фонд школи 10 медалістів, серед яких: Г. Білотіл, Т. Грицюк, А. Мудра, А. Гарасько, Н. Куц, О. Латишев, А. Шило, Ю. Гринько, Ю. Демяник, А. Забєла. В школі навчається 245 учнів, працює 34 творчих, креативних педагога і 18 техпрацівників.

Любимівська загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад № 1 почала працювати в новій двохповерховій будівлі восени 1954 року під час створення Каховського водосховища. До цього часу діти навчались у пристосованих приміщеннях – звичайних сільських хатах і очолював неповну середню школу колишній військовий, директор Гришко Олександр Маркович.

Першими отримали середню освіту – 25 учнів, (1 – золотий і 2 срібних медаліста). З цього випуску вийшли: 4 вчителя (О.М. Малишенко, М.М. Лейко, А.Л. Гура, Н.Я. Малишенко), архітектор А.П. Гончаренко, гідромеліоратор, завідувач відділу водного господарства ЦК КПУ Ю.Г. Гончарук, інженери Г.П. Дідик, І.Артеха, санітарні лікарі Л.І. Бухаріна і Н.Т. Дем’яненко.

Першим директором новозбудованої школи став Павліченко Федір Павлович. Змінив його на рік Таран Семен Іванович, а потім школу очолив Божко Василь Тихонович. З 1963 по 1980 роки директором школи працював Коцар Дмитро Леонтійович, який передав естафету керманича на сім років Вирвихвіст Людмилі Іванівні. З нею розпочалась модернізація освітнього та господарчого напрямків діяльності закладу. В 1993 році школу очолила Нечпал Раиса Миколаївна, яка на час обрання Любимівським сільським головою (2002 – 2006 роки), передавала свої повноваження Приходько Наталі Миколаївні. Сьогоднішній педагогічний колектив Любимівської ЗОШ І – ІІІ ст. – ДНЗ № 1 складається на 80 % з її випускників. З особистою вдячністю жителі громади згадують вчителів Д.С. Тимошенко, В.Д. Рязанцева, Н.І. Богданову, Т.П. Біленко, О.К. Любченко, Г.К. Романчук, О.С. Плетененко і Л.С. Плетененко, А.П. Чернишова, І.Т. Ващенко, бібліотекаря М.І. Кушнеренко.

І сьогодні за порадами учні радо звертаються до своїх учителів В.В. Корсун, М.О. Андрусенко, М.П. Тогобіцької, Н.С. Задорожної, В.В. Скоромної, Л.Й. Майстеренко, Л.В. Аброскіної, В.І. Семенової та Л.Г. Кохановської.

В Любимівці функціонують два дитячих дошкільних заклади: «Малятко» (зав. С.В. Ковалевич) і «Колосок» (зав. Н.С. Черкасова). В кожному працюють по три групи: ясельна, середня і старша.

Перші ясла, створені у п’ятидесятих роках минулого сторіччя, утримувались за рахунок колгоспу. Завідуючою працювала Н.В. Дідик, вихователем В.Т. Зайченко. Пізніше відкриваються дитсадочки «Ромашка», «Малятко», «Колосок». В різні роки другими мамами для малечі були завідуючі та вихователі: М.П. Тогобіцька, Н.Г. Вовкогон, Н.С. Шакало, Н.С. Грінько, М.М. Ярмоленко, М.І. Малишенко, Л.О. Майстеренко, Л.О. Стрижак, Д.Г. Хруслова, Л.В. Коваленко, Н.Г. Голівець, І.С. Мініч, Н.Г. Тишковець; медсестри А.В. Маліна, Н.М. Шакало, А.Г. Яковенко та інші. У 80-х роках за підтримкою колгоспу сільська рада будує та відкриває дитсадок «Посмішка». Ця двоповерхова будівля стає гордістю села. Під керівництвом депутата Каховської районної ради Мальцевої Ніни Костянтинівни в колективі сумлінно працюють: Л.В. Тогобіцька, В.П. Шевченко, О.І. Семенова, Л.І. Костюченко, І.Л. Бендеберя, З.І. Вагнер, Л.І. Шакало, І.М. Гуляєва. Але з часом робота закладів «Посмішка» і «Ромашка» зупиняється.

Сьогодні в дитсадках «Малятко» і «Колосок» віддають душевне тепло малечі вихователі нового покоління: Л.М. Сірова, Т.І. Бондарь, А.Г. Базанова, М.Г. Попільницька.

Пишається православна громада Любимівки Свято-Троїцьким храмом, який був збудований у 60-х роках ХІХ сторіччя. У минулому віці з його архітектури були втрачені дзвіниця і купол церкви, розтягнуте внутрішнє вбрання. Нещодавно в будівлі церкви містився спортивний зал, а потім музей історії села. Але з 1990 року храм був переданий православній громаді Любимівки, відбудована дзвіниця та поступово проводиться реставрація будівлі під керівництвом настоятеля храму протоієрея Миколи Зінов’єва.

На чолі Любимівської громади завжди стояли люди самовіддані та небайдужі. Вовкогон Мусій, Мотрюк Іван Васильович, Ярнюк Амвросій Павлович, Ващенко Іван, Селяник Іван Євгенович, Грек Микола Васильович, Ярошенко Раїса Яківна, Балицький Григорій Григорійович, Малишенко Тамара Павлівна, Усатов Павло Валентинович, Пойдун Надія Якимівна, Нечпал Раїса Миколаївна, Мотрюк Михайло Ілліч. Секретарями ради обирались: Мотрюк Михайло Полікарпович, Овчиннікова Віра Федорівна, Степанова Ганна Анастасівна, Мельник Любов Василівна, Курява Любов Тимофіївна, Димченко Марина Олександрівна.

Три скликання поспіль очолювала посаду сільського голови Малишенко Тамара Павлівна. Вчитель географії за фахом вона більш десяти років працювала вчителем та завучем Любимівської восьмирічної школи. За довірою селян вона сімнадцять років очолювала найбільшу в районі сільську раду. Добру пам’ять в історії розвитку громади залишили спільні справи виконані під її керівництвом. Побудована будівля сільської ради. Відкрито нове кладовище у східній частині села, завершено побудову обеліска Слави, яке розпочиналось Я.М. Малишенком. Організовано за рахунок сільради якісне гаряче харчування учнів та вихованців дитсадків. При цьому весь час на достатньому рівні утримувалась соціально-культурна сфера громади. За свою сумлінну працю на посаді сільського голови Тамара Павлівна була нагороджена автомашиною «Запорожець». Сьогодні Тамара Павлівна знову на відповідальній посаді голови ветеранської первинної організації смт. Любимівка, яку до цього вісім років поспіль згуртовував Леонід Семенович Малишенко.

З 2006 року очолює Любимівську територіальну громаду Мотрюк Михайло Ілліч. За часи його керівництва проведено газифікацію селища, налагоджено цілодобове водопостачання, організовано вивіз побутового сміття і розпочато освітлення вулиць. Під його головуванням селищна рада в районному конкурсі 2007 року за «Кубок Прогресу» в Каховському районі завоювала ІІІ місце з призовим фондом – 2 000 гривень. А в 2011 році Любимівська рада була визнана третьою в обласному конкурсі серед селищних та сільських рад (з кількістю населення більше 3 000 громадян) з одержанням призу у 10 000 гривень.

В жовтні 2012 року відзначив свій 75-річний ювілей старійшина депутатського корпусу Каховської районної ради – Зігура Микола Павлович. На цей час він вже п’ятнадцять років поспіль очолює Каховську районну раду ветеранів війни, праці та Збройних Сил України, до складу якої входить 40 первинних ветеранських організацій. Но особливим прикладом є його багаторічний стаж депутата. Микола Павлович обирався депутатом Нововоронцовської районної, Херсонської обласної, Миролюбівської сільської рад, а також депутатом Каховської районної ради усіх шести скликань від проголошення незалежності України.

З великою шаною жителі громади ставляться до своїх односельців – учасників бойових дій в Афганістані. Селяни вдячні В.Б. Звонцову, Л.П. Бедимському, А.І. Гайдаєнку, О.І. Калєніченку, О.В. Кулику, О.П. Мельниченку, В.М. Сєрову,, А.П. Шевченку, О.Ф. Шершеню, В.Є. Шиліну, М.М. Яцуну і вже померлому А.Т. Пащенку за їх чесне виконання інтернаціонального обов’язку.

Згідно рішення ІІІ сесії Херсонської обласної ради V скликання від 05.07.2006 р. № 43 Любимівка отримала статус селища міського типу.

На 01.01.2013 року в смт. Любимівка мешкало 5 805, а в селищі Завітне 59 селян.

На території Любимівської селищної ради працюють: ТОВ «Деско Юкрейн» Любимівський сир завод (керівники Дірік Мустафа, М.М. Худоєрко), ковбасний цех «Херсон Ойл» (Н.Ю. Макуха), комбікормовий завод «Агрокапітал» (І.Г. Пентійський), цех по виготовленню олії ПП Войтюк (Д.Л. Войтюк), ПП Охріменко Д.П. (В.В. Охріменко), асфальтовий завод Каховського районного ПрАТ «ДСУ-12» (В.І. Календар), «Фрідом Фарм Таврія» (А.С. Синіло), 20 магазинів (з них: 5 – Райст і приватні), бар, Любимівський сількомунгосп (С.В. Коновалов) та управління Головного Каховського магістрального каналу (Ю.І. Ващенко). Любимівський сількомунгосп, створений у 1999 році і де працює 16 робітників, обслуговує 1 842 абонентів, експлуатує 5 артсвердловин питної води та 38,8 км водопровідної мережі.

Взірцем високого професіоналізму та культури – є трудовий колектив управління Головного Каховського магістрального каналу, створений в липні 1972 року з метою забезпечення питною і технічною водою населення, системи зрошення та інших галузей економіки Херсонської і Запорізької областей та АР Крим. Максимальна продуктивність його Головної насосної станції – 530 м3/с, а довжина магканалу – 130 км. Зображення життєдайного магканалу – є головним в центрі герба Каховського району.

На даний час в управлінні УГКМК працює близько 700 працівників. З 1986 року управління очолює Ващенко Юрій Іванович – заслужений працівник сільського господарства, Почесний працівник Державного комітету України по водному господарству, Лауреат Державної премії в області науки і техніки, нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеню, депутат Херсонської обласної ради ІV і VI скликань.

Серед працівників управління відзнакою «Почесний працівник Державного комітету України по водному господарству» нагороджені: Шляхтовський Іван Теодорович – оглядач 1-го відділку каналу, Цілинко Микола Іванович – інженер відділу енергетики, Захарова Ольга Данилівна – начальник ремонтно-експлуатаційного відділу, Музичка Петро Павлович – начальник гідротехнічного цеху ГНС, Розгон Віра Миколаївна – начальник відділку кадрів, Зіновкін Олександр Васильович – начальник 3-го відділу каналу, Мельниченко Леонід Георгійович – електромонтер по ремонту та обслуговуванню електроустаткування ГНС, Ушакова Василина Корніївна – головний бухгалтер.

Почесною грамотою Кабінету Міністрів України нагороджені: Соколовський Юрій Миколайович – начальник ремонтно-будівельної дільниці, Невінчана Олександра Карпівна – в минулому провідний інженер-економіст.

Вагомий внесок у розвиток управління та добру пам’ять залишили в колективі: І.В. Тельнік, В.Ф. Мальков, В.І. Остапчук, І.І. Петюренко, Г.І. Плахова, В.Б. Федоренко, А.Є. Смаригін, В.М. Бассараб.

За 38 км від міста Каховка та за 15 км від залізничної станції Братолюбівка на лінії Херсон-Запоріжжя розташована Федорівка – центральне селище Розо-Люксембурзької сільської територіальної громади. До складу Розо-Люксембурзької сільської ради крім Федорівки входять також селища Слиненка та Сокирки.

За часів правління імператриці Катерини ІІ почалася широка колонізація Причорномор’я вихідцями з германських держав. Спеціальними царськими маніфестами та урядовим «Планом о раздаче в Новороссийской губернии казённых земель к их заселению», затвердженому у 1764 році, колоністам надавався комплекс правових, політичних та економічних привілеїв. Найважливими з них були: право на самоврядування свобода совісті, звільнення від військової повинності, послаблення в податках, надання у спадкування земельних ділянок до 60 десятин на господарство, а поміщикам до 12 000 десятин, і т.д.. Перший пункт маніфесту від 1762 року красномовно проголошував: «Всем иностранцам дозволяем в империю Нашу въезжать и селиться, где только пожелаете, во всех Наших губерниях».

Німці – колоністи зіткнулися на Півдні України з великими труднощами. Незвичний клімат, нестача води, неродючі землі. Але працездатність, витривалість та німецька методичність перетворили бідуючі господарства в добре розвинені та технічно обладнані. Високою була смертність серед новонароджених і серед дорослих німців. Деяким колоністам звільнення від податків було відстрочено до 30 років.

Але земель в Причорномор’ї, гідних до обробки, було небагато. З 1804 року запрошувались на поселення тільки заможні хазяї, а з 1810 року по розпорядженню уряду, була припинена видача грошової допомоги. У 1819 році була скасована місія по переселенню іноземців, а у 1871 році німці-колоністи були прирівняні в загальних та державних повинностях до корінного населення. На той час поселення німців були однією із найжиттєздатніших груп населення Північного Причорномор’я.

У другій половині ХІХ сторіччя створюється німецька колонія в населеному пункті, який отримує назву Федорівка. Загальна назва Шліпанка, яка у кінці XVIII на початку XIX сторіччя поширювалась серед жителів населених пунктів, розташованих в межах сучасних Розолюксембурзької та Волинської сільських територіальних громад, пішла від прізвища колишнього Екатеринославського губернатора В.К. Шліппе.

Володимир Карлович Шліппе (при народженні – Рудольф Август Вольдемар фон Шліппе) 22.04.1834-24.11.1923 – видатний російський державний діяч, камергер, дійсний таємний радник. У 1854 році закінчив юридичний факультет Імператорського Московського університету. З 1954 по 1889 роки мировий суддя по Верейському повіту Московської губернії. У 1864 році, після введення інституту місцевого самоврядування, обраний гласним земських зборів Верейського повітового та Московського губернського. З 1889 по 1890 роки – Симбірський віце-губернатор. З січня 1890 по грудень 1893 року – Екатеринославський губернатор. З 1893 по травень 1905 року – Тульський губернатор, а потім до 1917 року – член Державної ради Російської імперії (лише один з двох колишніх губернаторів). Нагороджений багатьма орденами та медалями, Почесний громадянин Екатеринослава (сучасне м. Дніпропетровськ). Його батько – Карл Август Іванович Шліппе (1800-1869) відомий хімік Імператорського Московського товариства сільських господарств, який у 1942 році вперше в Росії став виробляти сірчану кислоту із місцевих колчеданів, забезпечив російську армію власним порохом. Мати – Йоганна Агнесса Федорівна Андре (1808-1873) – дочка Дрезденського королівського фінанси-секретаря.

В.К. Шліппе у період правління Екатеринославською губернією залишив багато добрих справ по влаштуванню Півдня України. Він організував активну боротьбу з посухами, створив «Товариство залісення степів» та «Товариство захисту від ярів». Організував та поширив створення захисних лісосмуг в степах Півдня України, розташованих перпендикулярно до направлення панівного вітру.

Активно поширював розвиток садівництва та лісогосподарства. Організував у кількох постраждалих волостях Маріупольського повіту пересіви зернових після вітряних буревіїв. У період голодного 1891 року організував запаси хліба для голодуючих Поволж’я. Відстоював державну монополію на зовнішню торгівлю хлібом. Активно поширював створення народних шкіл. Тільки у Екатеринославі організував зібрання коштів та відкрив 8 народних шкіл, реальне училище та нічліжний будинок.

У грудні 1903 року поселяни – власники села Федорівка Каховської волості Дніпровського повіту (Томе, Каспер, Вагнер і інші) звернулись до губернатора Таврійської губернії про дозвіл на відправлення богослужінь у новозбудованій будівлі церковно-приходського училища у зв’язку з відсутністю в «деревне» приміщення лютеранської церкви.

На 07 березня 1923 року в селі Федорівка–перша – мешкало 453 жителя. Село Федорівка-1 при створені Кахівського району стало центром Федорівської сільської ради, до складу якої також ввійшли населені пункти Федорівка-2 (169 селян) та Посьолок (490 мешканців). Останні населенні пункти об’єднали численні навколишні хутори, в яких мешкали переважно українці та росіяни.

На виконання «декрета Всеукраїнського Центрального исполнительного комитета (ВУЦИК) и Совета Народних Комиссаров (СНК) УССР «О равноправии языков и о мерах содействия развитию украинского языка» від 01.08.1923 року та «постановления СНК УССР «Про выделение национальных районов и советов» від 29.08.1924 року «Центральной административно – территориальной комиссией и Херсонским окружным исполкомом» від 27.10.1925 року був затверджений список національних сільських рад Херсонського округу. З 11 німецьких сільських рад дві входили до складу Кахівського району. Це Першофедорівська (453 громадянина) та Оснівська сільради. В населених пунктах другої (Основа, Ключева, Лугове, Ново-Основа, Нови Судаки) мешкало 605 громадян за пере важністю – німці, швейцарці, французи.

На початок 1928 року в висілках 1-ша Федорівка налічувалось 99 господарств, в тому числі 4 – неселянського типу. Кількість населення: 268 чоловіків, 278 жінок, разом – 541.

Село Наталівка засноване у 1838 році на честь власниці земель Наталії Павлівни Строганової (1796 – 1872). Вона була єдиною спадкоємницею великих статків графа Павла Олександровича Строганова (07.06.1772 – 10.06.1817) та матері С.В. Голіциної. П.О. Строганов значний російський військовий (генерал-лейтенант) та державний діяч (дійсний таємний радник, сенатор, товариш Міністра внутрішніх справ). Він воював з 1805 по 1814 роки з французькими і турецькими військами (учасник битв під Аустерліцем, Бородіно, Тарутіним, Мало-Ярославцем, Красним, Лейпцігом, фортецею Штад навколо Гамбургу, Краоном та ін.), якобінець, прихильник ліберальних реформ, член Негласного комітету при імператорі Олександрі І-му, нагороджений багатьма орденами та «золотою шпагою за хоробрість».

Наталія Олександрівна у 1818 році одружилась з чотириюрідним братом, бароном Сергієм Григоровичем Строгановим, до якого перейшов графський титул. С.Г. Строганов (08.11.1794 – 28.03.1882) видатний російський державний та військовий діяч, археолог, меценат, колекціонер. Він був старшим сином Григорія Олександровича Строганова видатного російського дипломата, члена Державної Ради, почесного члена Академії наук та княжни Г.С. Трубецької.

Сергій Григорович Строганов – генерал від кавалерії, учасник Вітчизняної війни 1812 року, закордонних походів російської армії 1813 – 1814 років, взяття Парижу, боїв під Шуменом і Варною, тимчасовий військовий губернатор Риги Минську та Москви, флігель-ад’ютант імператора Миколи І-го, головний вихователь чотирьох цесаревичів (в тому числі імператора Олександра ІІІ-го), член Державної Ради, нагороджений багатьма орденами, занесений в славну історію Таврії та Криму. Він заснував в 1825 році першу в Росії безоплатну, відкриту для всіх талановитих дітей малювальну школу (на цей час Строгановське училище). Більш 37 років очолював Московське товариство історії та старожитностей російських і заснував Імператорську Археологічну комісію. Щорічно за його кошт на південь Росії споряджались наукові археологічні експедиції. Як наслідок розкопів в Криму та Таврії – Керченські скарби і «скіфські золоті прикраси», які зберігаються у Ермітажі.

За наказом Строганових першими поселенцями Наталівки стали селяни із Гадяцького повіту Полтавської губернії. Вони побудували декілька десятків будинків із саману, вкритих соломою. Серед засновників села відомі такі родини: Осінні, Сухомлини, Шарко, Бондаренко, Шевченко, Панаско, Ничипоренко, Лукашові, Петраші, Чуприни, Куцеволи.

У хаті Харитона Осіннього створили першу школу. Він же навчав учнів читати та писати. В школу ходили дорослі і діти, вчилися разом, в одному приміщенні. Постійного складу учнів не було. У січні 1894 року була відкрита земська школа грамотності. Першим вчителем був священник Андрій Єгоров, а першими учнями стали 30 хлопчиків і 5 дівчаток.

Поступово Наталівка розбудовувалась. В центрі населеного пункта відкрився ринок (базар), на який з’їзджалися селяни з сусідніх сіл, навіть з Нової Маячки. Постійно працювали два магазини (більший – Смоляренкова, менший – Яковлєва) та приватна цегельня Короткова, виходця з Могильовської губернії. Справжньою окрасою Наталівки стала велика і гарна церква, золоті купола якої було видно за багато верст. Будували її у 1913-1918 роках. В цей період Наталівка отримала статус села. Село умовно ділилося на дві частини: Воскресінка, де жили заможні селяни, та Сивоклей – тут мешкали бідні. Межа проходила по сучасній вулиці Молодіжній. Є дві версії щодо дивної назви Сивоклей. За першою – це татарське дівоче ім’я, за другою – це під з площею 200 гектарів з сивими глеюватими грунтами (глей – клей – Сивоклей), які не пропускають воду. Після сніжних зим на поду стояли справжні озера. Кожну весну – на Нікольський ярмарок сільські бідняки йшли у містечко Каховку щоб найнятися на роботу. За спогадами старожилів навколо Наталівки розташовувались хутора Бабаєва, Глазковського, Надєєвих, Прудських, Алеєвих, Чебикіних, Юхненків, Кастринових, Плюхових.

Після Жовтневої революції в селі був створений ревком на чолі з Грибковим. Під час громадянської війни у бою під Наталівкою загинув червоний командир Адольф Юшкевич. На його похороні був присутній Василь Костянтинович Блюхер (на той час начальник 51-ї стрілецької дівізії).

Костогризове засноване у 1900 році переселенцями з села Костогризове Олешківської волості (на цей час Цюрупинського району) Дніпровського повіту. Першими поселенцями були Михайло Данилович Філенко, Яків Арсенович Філенко, Бондар, Бурдюг. Михайло Данилович Філенко, нащадок запорізьких козаків, бондар народився у 1874 році та помер і похований на місцевому цвинтарі у 1967 році. Прізвище Філенків за легендою йде від часів козацтва. Перші з пращурів найкраще за других козаків бачили в ночі (з російськомовного – как филины), тому їх частіше ставили у дозор.

Поселення розташовувалось на землях Наталії Павлівни Строганової. Перша офіційна назва поселення – Строганівка. Столипінська реформа сприяла поступовому викупу селян бувших строганівських земель, але офіційна назва поселення неутрималась. В пам’ять про батьківщину селяни його назвали Ново-Костогризівка і за цією назвою воно вже офіційно згадується з 1911 року.

Поступово селяни викупали землю по 120 рублів за десятину. Багато незаможних селян наймались на роботу до місцевих багатіїв Злобіна і Лахматова, які мешкали в особистих хуторах. Плата була поденна – 30-40 копійок за 1 відпрацьований день.

В звичайній сільській хаті Ново-Костогризівки була відкрита школа. У 1911 році на сходці громади за пропозицією Максима Козаченка було прийняте рішення про будівництво сільської школи. Селянин А.Ф. Філенко організував збір грошей на будівництво. Було зібрано 2,5 тисячі карбованців пожертвувань. Більшою частиною цієї суми були особисті пожертвування А.Ф.Філенко. Ціною величезних зусиль і самовідданої праці школу збудували у 1914 році. Першою вчителькою була Марія Андріївна (прізвище не відомо). На цей час в будівлі колишньої сільської школи розташована бібліотека.

Село Богданівка засноване у 1907 році. На час створення Кахівського району в поселенні Богданівка мешкало 98 жителів, переважна національність населення – українці. В поселенні було 2 вітряка, а його відстань від сільради складала 6 кілометрів. Поселення, як хутір, було засноване чабанами восьмої економії графа Мордвинова. У цій місцевості випасалась отара овець. Зі спогадів одного з перших поселенців, чабана Семена Омельянова, спочатку хутір налічував одну вбогу хатину з вогкими кутами та маленькими віконцями, в якій жила його сім’я, декілька низеньких вівчарників та колодязь. Потім з’явилась друга хатина та другий колодязь і загалом на хуторі мешкало п’ять сімей. Найближчими сусідніми населеними пунктами були хутір Іванівка та хутір без офіційної назви, де розміщувались п’ять хатин і ферми, який потім селяни назвали Лісок.

В Херсонському обласному архіві залишились відомості Наталівської сільради, які складені на передодні утворення Кахівського району про село Наталівку і підписані 04 березня 1923 року головою сільради Кирилом Сергійовичем Чуприною та секретарем Тур… (далі не розбірливо) на запит Каховського райвиконкому від 27.02.1923 року № 5: «Село Натальевка находится на расстоянии: до Каховки – 30 вёрст; до ближайших сельсоветов: до Ново-Костогрызовки – 3 вёрсты, Любимо-Павловки – 5 вёрст, Любимо-Марьевки – 10 вёрст, Ново-Дудчино – 7 вёрст.

Проживает: мужчин – 278, женщин – 310, всего – 588, из них детей до 18 лет – 310.

В селе 115 дворов. За исключением 7 семейств, говорящих на великорусском, жители говорят на украинском языке. Всего удобной земли – 1643 десятины, в числе которых 15 десятин опытного поля и 3 десятины школьного участка. Неудобной – 213 десятин.

В селе есть ветряная мельница, конная маслобойка и паровая мельница. Маслобойка и ветряная мельница не работают ввиду незаключения договора. Население занимается хлебопашеством, работает одна кооперативная лавка. Школа не функционирует больше 2-х месяцев ввиду самовольного оставления таковой учительницей живущей в настоящее время в Каховке.

Ближайшая больница и почтово-телеграфная контора в Чаплынке, в 20 верстах. Членов КНС – 48. Артелей и коммун – нет. Есть пункт проката сельхозорудий, ветфельдшерский пункт, потребительское общество, распространяющее свою деятельность на Натальевку, пос. Ново-Костогрызовку с хуторами Бельбек и пос. Семёновку, и волуполномоченный ЗАГС».

Подібна відомість залишилась і по Ново-Костогризівській сільській раді, підписана 03 березня 1923 року головою сільради І. Березенко та секретарем М. Нопо… (далі не розбірливо): «В Каховський райволисполком

… 1. О подворно-денежном и общегражданском налогах;

а) подворно-денежного налога причиталось к уплате 1366 р. 53 к. (обр. 1923 г.) взыскано и внесено в Чаплын. волисполком под квит. за № 64 и № 77 полностью к первому января с/г.

б) Общеграждан. налога причиталось к уплате 431 р. 50 к., взыскано и внесено в кассу Чаплын. волисполкома под квит. за № 65 и 77 полностю к первому января с/г.

2) Гр-не нуждающиеся в получении в ссуду посевматериала ярового весною 1923 года: ячменя – 192 пуда, проса – 18 пудов, кукурузы – 42 пуда и льна – 8 пудов / список № 135 утвержд. Чаплын. волисполкомом.

3) Гр-не подлежащие денежному обложению …трудналогом в числе 168 и КНС – 13 … гужналогом 72 лошади и 36 волов рабочих свыше 3-х летнего возраста (общий список за № 134 представлен в Чаплын. волисполком).

4) Сведения о сельсовете: а) находится в центре посёлка;б) расстояние до Каховского райволисполкома – 30 вёрст, ближайшие сельсоветы – Натальевский (3 версты) и Семёновский (2,5 версты); в) … мужчин – 179, детей до 18 лет – 448. Всего 818 едаков; г) дворов 136; д) население говорит на смешанном украино-русском языке; е) … земли отведено землемером 2154,5 десятин. Из них: по едацкой норме 2025 десят., для показательного поля 18 дес., для школы 3 десят., под кладбищем 1 десят., на общественные надобности 1 дес. (усадьба)…неудобной лощины и дороги 22 десят. и общ. – госуд. фонда 82 десят. ж) имеются: … 3 ветряных мельницы и 1 маслобойка кустарного производства, школа – до 40 учеников, ссыпной продналоговый пункт; з) членов комитета неимущих селян – 27, в том числе 13 – домохозяев, всего едаков – 62; и) имеются артели: – «Пролетарий» (17 взрослых); – «Труженица» (15 взрослых, 6 малолетних; итого едаков – 21)…»

В одному з архівних джерел є уточнення, що до складу Наталівської сільради на 05 березня 1923 року входили поселення Ново-Костогризівка і Чорна долина, Семенови хутори, частина Білоцерківських хуторів та сарай колишньої 8-ї економії графа Мордвинова.

А вже станом на 10 квітня 1923 року, після створення Кахівського району кількість населення Наталівської сільради складає 2 677 жителів, в тому числі жінок – 1 364, дітей до 18 років – 1 414. Кількість: дворів – 466; земель – 15640,75 десятин; вітряних млинів – 7 (5 – не працюють); маслозаводів 2 (1 не працює); шкіл – 3; артілі – 2 (47 членів) членів КНС – 60; населення, яке розмовляє переважно українською мовою – 70 %, останні 30 % російською. Ця відомість підписана головою сільради Гри… (далі не розбірливо) та секретарем М. Нопо… (далі нерозбірливо).

На кінець 1927 року до складу Наталівської сільської ради входить одинадцять населених пунктів, в яких розташовано 686 господарств, в тому числі 15 неселянських, з населенням – 3683 жителя (1852 жінки). Серед них: село Наталівка (120 господарств, 658 селян); висілки Богданівка (33/173), Ново-Костогризове (100/561), Семенівка (53/309), Чорноморський (101/544), Чорна Долина (37/206), Червоно-Федорівка (18/97), Тарасо-Шевченковський (Бельбек) (24/177) і Петро-Павлівка (19/82); хутори Паніотівські (93/525) та Червоно-Долинські (82/411). При цьому помітимо, що на той час, це друга Петро-Павлівка в складі Кахівського району, а Паніотівські хутори раніше мали назву Понятівка. Неселянські господарства розміщені: в Наталівці – 3, Ново-Костогризові – 4, Бельбекі – 2, Чорній Долині – 1, Чорноморському – 2, Чорно-Долинських хуторах – 3.

Згідно доповіді Каховського райземуправління Херсонському окрземуправлінню про стан сільського господарства району від 08.05.1923 в Ново-Костогризівці земельні «поселённые отводы разбиты на клетки и распределены между отдельными домохозяевами… В Богдановке наблюдается анархическое землепользование… В селе Натальевке наблюдаются споры о границах в поселенных отводах».

У звіті Каховського райземуправління про розвиток агрономічної пропаганди, кооперації і колективізації сільського господарства в районі від 17 квітня 1925 відмічено, що «… колхоз-артель «Труженица» села Натальевка (17 членов, 95 десятин землі, 10 голов рогатого скота, 8 голов молочного скота) экономически мощный, но организационно слабый, составленный преимущественно из середняков. Артель получила на закупку семян 200 рублей деньгами».

У 1926 році в Богданівці створений ТСОЗ «Шлях бідноти», його очолив Федір Костянтинович Костенко. У лютому 1929 року зі створенням радгоспу «Червоний Перекоп» (перша назва – Херсонська зернофабрика) Богданівка стає сьомим відділенням цього зернорадгоспу.

У 1927 році в Семенівці також утворено товариство по сільському обробітку землі, яке очолив Олексій Семенович Пуляєв, а в 1929 році у Семенівці організована комуна, яка у 1933 році перетворюється в колгосп ім. Сталіна. Його першим головою обирається Григорій Петрович Янковський. У 1934 році колгосп ім. Сталіна очолює Шовгун.

У 1928 році в Наталівці Данило Сухомлин та його товариши організували колгосп «Червоний незаможник». Колгосп обробляв півтори тисячі га ораної землі. У 1933 році цю артіль очолив Санін.

У висілку Чорноморський на початку 1928 року утворився колгосп «Жовтневий хлібороб». У 1932 році його очолив Лященко. Зі створенням 19.01.1929 року Чорноморівської сільради ця артіль перейшла на деякий час під юрисдикцію цієї ради, а потім знову ввійшла до складу господарств Наталівської сільради. В цей же період були створені артіль «Комбайн» та у Чорно-Долинських хуторах колгосп «Ленінський шлях». У 1930 році головою артілі «Ленінський шлях» працював Шаповал. В селі Чорна Долина утворюється сільська рада «Ленінський шлях».

Колгосп «Трудівниця» («Труженица») по-перше очолював Іван Пилипович Філенко. Артіль спочатку об’єднувала десять середняцьких господарств. До неї почали вливатись інші селянські господарства. На базі «Трудівниці» утворили артіль «Широкий лан», який очолив Михайло Пирогов. В цьому ж році колгосп перейменували в артіль «Червоний степ». За суперечками між колгоспниками керманичі артілі змінювались кожні 2-3 місяці.

У 1930 році почався період розкуркулювання. Пійшло розорення середняцьких господарств. В грудні 1930 року Тихон Бурдюг за рішенням суду отримав 3 роки позбавлення волі з поразкою прав на 5 років та виселенням у далекі місцевості СРСР на 5 років. У другій половині лютого 1931 року виїздна сесія народного суда Каховського району осудила в Наталівці глитаїв Федота Титаря, Федора Ляшенка, Дениса Кислого, Івана Чуприну, Василя Василенка та Родиона Петраша за невиконання плану хлібозаготівель до позбавлення волі від 2 до 4 років у віддалених місцевостях СРСР з поразкою прав та виселенням за межі УРСР на 5 років кожного, а також штрафу на прибуток Республіки і конфіскації майна в 1400 і 2500 карбованців. «В конце ноября 1931 года в Новой Костогрызовке у Ильи Спильного в коморе найдена яма с хлебом. Бригадир молотарки артели «Жовтневий хлібороб» Натальевского сельсовета Шатохин поджог 2 мажары хлеба, чтобы не убирать его…». На початку березня 1932 року на виселку Костогризівка Наталівської сільради знайшли в Емельянова С. яму з хлібом.

Були розкуркулені середняцькі господарства Святохи, Козаченка та інших. В цей період на базі колгоспу «Червоний степ» створюється колгосп ім. Балицького. Головою його стає Микола Ілліч Бурдюг.

У 1932 році головою Наталівської сільради працював Іван Михайлович Березенко, а головою комітету незаможних селян М.Є. Пирогов. В цьому ж році в Наталівці померло 16 чоловік, але смерті від голоду не було. Старожили всіх сіл громади в цей період не пригадують випадків масового голодування.

В доповідній записці заступника завідувача сільгоспвідділом ЦК КПУ Сидерського від 07.07.1934 року відчутні наслідки минулого голодомору: «по колхозу им. Сталина обмолочено 30 га озимой пшеницы, намолочено 180 центнеров или 6 центнеров на гектар. Колосков в районе не собирают. Лущевку проводять не по чистому полю». За свідченнями очевидців у 1934 році в Наталівці була зруйнована церква, а релігійні обряди священик проводив у своїй хаті. Але поступово справи починають покращуватися.

В колгоспі ім. Балицького використовувалось біля 3000 га ораної землі. Артіль одержала від держави трактори «Форзони» і ХТЗ, а першим по колгоспній землі повів трактор Мелентій Аврамович Сугак, колишній солдат Семенівського полку. Середня врожайність зернових з гектара піднялась до 30 центнерів. Відкрили ферму на 80 корів. Середній надій від корови становив 10-12 літрів на день. За відпрацьований трудодень колгоспники стали одержувати по 3-4 кг хліба. Колгосп міцнів. Особлива заслуга в поступовому піднятті господарства залежала і від організаційних здібностей його керманича. Микола Ілліч був невтомний в праці. Невгамовно працював сам і наполягав на цьому від інших колгоспників. Щорічно найкращі добре заохочувались. Колгосп одержав у 1936 роців Москві на ВДНГ автомобіль-полуторку. М.І. Бурдюг був нагороджений медаллю та премійований велосипедом, а раніше отримав, як премії патефон та костюм. У 1937 році за доносом М.І. Бурдюг і шість його товаришів, чесних членів правління колгоспу – Єфрем Горбач, Пляс, Олексій Горбач, Маршал, Святоха, (прізвище шостого селяни не згадують) були заарештовані та розстріляні як прихильники правотроцькістського уклону і лише посмертно реабілітовані. Головою артілі стає Григорій Михайлович Філенко.

У тридцяті роки минулого сторіччя в районі поширилось вирощування та збір бавовни. Ще у січні 1931 року на Червону дошку району, як кращого борця за бавовну, занесено Бондаренка з колгоспу «Червоний незаможник». За успіхи у 1938 році малою срібною медаллю ВСВВ від 7 березня 1940 року нагороджені: Ганна Єфимівна Марченко – збиральниця бавовни колгоспу «Жовтневий хлібороб», яка зібрала 42,13 цнт. бавовни-сирцю та Агафія Іванівна Філенко – бригадир-збиральниця бавовни колгоспу ім. Леніна Наталівської сільради, яка зібрала 43,39 цнт. бавовни-сирцю.

Не відставали і тваринники. Згідно запису з книги Пошани Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року по Миколаївській області: «Молочно-товарная ферма колхоза имени Сталина в среднем за 2 года получила удой молока 2230 литров на фуражную корову метисов красной немецкой породы при поголовье в 1937-1938 гг. – 55 коров».

У 1941 році розпочалася Велика Вітчизняна війна. Почалась евакуація господарств. Тракторну бригаду колгоспу ім. Балицького відправляв на схід Дмитро Іванович Філенко, молочно-товарну ферму Свирид Ферапонтович Маршал. Але вони були перехоплені німецько-фашистськими військами. 22 серпня 1941 року до Наталівки перемістився центр Каховського району. Тут розташувались райком Компартії України, райвиконком, райвійськкомат, райвідділ НКВС, редакція районної газети «Колгоспник Кахівщини». Газета продовжувала виходити. Коли село у вересні захопили німці, вони примусили селян на них працювати. Жителів навколишніх сіл зганяли на будівництво на поду аеродрому, укріплень, споруд для маскування ворожих літаків. Всюди була пильна охорона. В селах з’явились поліцаї. Все було поділено на десятки.

У 1943 році в Ново-Костогризівку зайшли мирно настроєні чехословацькі війська, які потім перейшли на сторону радянських військ. А 2 листопада 1943 року жителі громади радо зустрічали своїх визволителів. В Ново-Костогризівці в школі був відкритий шпиталь для червоноармійців. При визволенні сіл від фашистів загинули 10 червоноармійців, в тому числі четверо з них (Г.Г. Зубарєв, В.Т. Васильєв, В.О. Андронов, Ф.Г. Назаренко) льотчики 45 змішаної авіадивізії – літак яких був збитий у повітряному бою над Наталівкою.

На фронтах Великої Вітчизняної війни билися з ворогом біля 300 жителів Наталівки, Ново-Костогризівки, Богданівки та Іванівки. 152 з них загинули. Найбільші втрати понесли родини Бурдюгів, Осінніх, Спільних, Срібних, Філенків, Сухомлинів. Серед багатьох селян, які захистили Батьківщину від фашизму, особливо відзначилися: Олексій Андрійович Чуприна – кавалер орденів слави III і II ступенів, Василь Іванович Срібний – кавалер двох орденів Червоної Зірки та Іван Дмитрович Бондарь, нагороджений орденом «Червоного Прапора».

Війна залишила багато лиха для селян. В Богданівці фашисти вбили 4-ьох річну дочку Кузьми Гавриловича Кучеренка, 12 чоловік відправили на примусові роботи в Німеччину. Було зруйновано 5 хат, спустошено 700 га посівних площ.

Вкрай розореним залишився колгосп ім. Балицького. Більшість приміщень зруйновано, згорів млин, тракторного парку не стало. Зі 100 чоловік, що пішли на фронт, повернулись лише 32.

Не найкращі були справи і в колгоспі ім. Калініна, який раніше мав назву «Червоний незаможник».

У післявоєнний період продовжилось випробування героїзму селян. Орали коровами, кіньми. Жнива тягнулась по 2 місяці і більше. Хліб збирали до снігу.

У 1971 році за досягнуті успіхи в виконанні п’ятирічного плану, пташницю відділення № 4 радгоспу «Каховський» Ольгу Тихонівну Єрохіну нагороджено орденом Леніна та Золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці.

Народилася Ольга Тихонівна 28 березня 1914 року в селі Нова Маячка в сім’ї селянина-бідняка. Сім’я складалася із 17 чоловік. З ранніх років вона почала працювати нянею у найбільш заможних сім’ях. З початку 30 років працює кухарем в Криму. Виходе заміж та у 1934 році переїздить у село Богданівку, де працює на різних роботах. Провела чоловіка на війну та залишилась удовою. У перші повоєні роки О.Т. Єрохіна працювала ланковою в радгоспі «Каховський-1». Вирощувала кукурудзу, просапні та кормові культури. За цей період її труд відмічений багатьма Почесними грамотами. А після об’єднання у 1958 році радгоспів «Каховський-1» та «Каховський-2» в радгосп «Каховський» і відкриття новозбудованої птахофабрики цього господарства в селі Богданівка їй запропонували стати пташницею. І вона надала згоду.

У роботу, як Ольга Тихонівна звикла, встряла з головою. Протягом трьох років забезпечила найвищий показник збереження курчат не лише в колгоспі, а й загалом по району – 96 %. З 1960 року перейшла на товарну птахоферму. Виступила ініціатором крупно групового обслуговування птиці – одна на 5 000 курей. Виняткову увагу приділяла правильному догляду. Успіху досягла завдяки внесенню у корм подрібнених овочів, коренеплодів, мінеральних речовин та вітамінів. За її порадою почали згодовувати птиці пророщене зерно.

О.Т. Єрохіна перевиконала взяті на п’ятирічку зобов’язання отримати 3 000 000 яєць. По факту отримала на 1,5 млн штук більше. В середньому кожна курка дала 182 яйця.

Ольга Тихонівна обиралась депутатом сільської ради. Нагороджена золотою медаллю ВДНГ РСРС. На пенсію вийшла у 1973 році, померла у 1995 році, похована на цвинтарі с. Богданівка.

Агрономом з великої літери вважають жителі Костогризове Михайла Івановича Макаренка. Він народився 17 листопада 1935 року в селі Раденськ Цюрупинського району Херсонської області. В сім’ї було п’ять дітей, батьки працювали в колгоспі. У 1958 році після закінчення агрономічного технікуму в Херсоні прибув за направленням в Семенівську МТС. Починав свій трудовий шлях у колгоспі «14 років Жовтня» в с. Любимо-Павлівка, а через три місяці був призначений головним агрономом.

Потім викладав і був завучем у Червоноперекопському сільському профтехучилищі № 11. Тут у перше в районі зайнявся рисом і вирощував по 60 центнерів зерна з гектара. Трудився агрономом-насінником в радгоспі «Асканійський».

З 1959 року заочно навчався в Херсонському сільгоспінституті, який закінчив з відзнакою. Перед цим став головним агрономом колгоспу «Україна», який на той час очолював агроном за фахом Микола Васильович Шешеня. Господарство обробляло 13 тисяч гектарів землі, п’ять сіл – п’ять бригад. І Михайло Іванович розкривав тут свої багаті фахові здібності агронома.

У 1970 році за свою сумлінну працю він нагороджений медаллю «За трудову доблесть». А у 1971 році нагороджений орденом Леніна.

З 1976 року Михайло Іванович був переведений головним агрономом у колгосп ім. Ворошилова, де 25 років поспіль сумлінно працював на посаді. Неодноразово обирався депутатом сільської ради.

Микола Васильович Кучеренко народився 4 січня 1935 року в селі Дмитрівці Каховського району в сім’ї колгоспників. У 1953 році після закінчення Червоноперекопської середньої школи розпочав свій трудовий шлях в колгоспі «Нове життя». З 1955 по 1957 роки служив в Радянській Армії, потім навчався в Новокаховському технікумі механізації та електрифікації сільського господарства. З 1960 року по 1976 роки Микола Васильович працює головним інженером та заступником голови колгоспу «Нове життя».

У 1976 році на базі третьої і четвертої бригад колгоспу «Україна» був створений колгосп імені К.Є. Ворошилова. Центральна садиба господарства розташувалась в селі Костогризове. 15 січня 1976 року головою новоствореного колгоспу був обраний Микола Васильович Кучеренко, який очолював господарство до 1992 року. На час створення колгоспу в господарстві працювали 8 спеціалістів і 120 колгоспників, було 30 га місцевого зрошення, нараховувалось п’ять тисяч овець і 800 голів великої рогатої худоби. В дитячому садку виховувались 27 дітей.

За період керівництва М.В. Кучеренка в господарстві було побудовано 280 будинків садибного типу, школу на 320 учнівських місць, дитсадок на 160 малят, будинок зв’язку, медичний пункт, адмінбудівлі контори та сільської ради, клуб з бібліотекою, двохповерховий будинок торгівлі і побуту, автогараж, вівце комплекс на 20 тисяч голів та дві ферми на 800 голів ВРХ, лазні в Костогризовому і Наталівці, 4 артсвердловини, 1800 га зрошення, заасфальтовано всі фермерські подвір’я, дороги в селах. Зведено будинок тваринника з сауною, профілакторієм і їдальнею, 2 кормоцехи, вагову на 30 тон, критий зернотік, пекарню, дім будівельника, 2 ангари і майданчики для зберігання техніки, 2 будинки механізатора, зерносклад та склад для будматеріалів. Кількість працівників господарства зросла до 540 чоловік, а дітей в дитсадку до 170.

Стадо ВРХ виросло до 1500 голів, в т.ч. 600 корів. Поголов’я овець зросло до 20 тисяч голів. Настриг вовни становив 4,6 кг з вівці. Щорічно колгосп здавав на м’ясо – 30 тисяч качок та 31 тонну вовни. Щоб не було відходів при забоях тваринницької продукції, на звірофермі тримали 400 норок. Середня врожайність зернових становила 37,6 тнц з гектара. Крім того по кормозаготівлі одержували 115 цнт сіна з гектара, 450 цнт зеленої маси кукурудзи та 10 цнт кукурудзи на зерно.

Микола Васильович Кучеренко в книзі В. Горобця «Славна земля Каховська» називає людей з якими він плідно працював, а господарство набуло успіхів. Серед них: головні агрономи Павло Андрійович Кириченко та Михайло Іванович Макаренко, секретар парткому Олександр Анатолійович Журавльов, головні інженери Валерій Михайлович Джиквас та Володимир Йосипович Стефанюк, головний бухгалтер Людмила Кузьмівна Біла, інженер-будівельник Сергій Григорян, гідротехнік О.І. Осінній, економіст Л.М. Шарко, інженер І.І. Яцко, завгар П.І. Срібний, механік А.І. Срібний, енергетик І.Г. Філенко, механізатори С. Берестень, І Срібний, В. Бурдюг, доярки Л. Бурлака, Н. Година, Р. Шевченко, чабани А. Осінній, Р. Олійник, овочевниці Т. Кардон, А. Сухомлин, Є. Осіння та багато інших.

Микола Васильович Кучеренко за свою сумлінну працю був нагороджений медалями «За трудову відзнаку», «За трудову доблесть», орденами «Знак Пошани» (1977 р.) та Трудового Червоного Прапора (1984 р.). Неодноразово обирався депутатом сільської та районної рад, а в 1992 році він був обраний Костогризівським сільським головою і працював на цій посаді до 2002 року.

Багато трудівників сільського господарства радгоспів «Каховський – 1», «Каховський», «Каховський № 2», колгоспів ім. Леніна, «Україна», ім. Ворошилова та СБК «Світанок» довгорічною сумлінною працею прославили територіальну громаду. Орденом Леніна були нагороджені бригадир тракторної бригади Іван Дмитрович Бондарь, доярка Марія Миколаївна Іляшенко, пташниця, депутат Каховської районної ради депутатів трудящих Параска Дем’янівна Карась, механізатор, а потім начальник мехзагону Василь Іванович Срібний. При цьому Василь Іванович прославлений ветеран Великої Вітчизнянної війни, за героїзм у праці одержав від держави ще три ордени. Він також став кавалером орденів Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора і ордена «Знак Пошани». А Іван Дмитрович Бондарь ще нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Данило Пилипович Срібний – бригадир комплексної бригади колгоспу «Україна», заступник голови колгоспу, а потім голова профкому колгоспу ім. Ворошилова нагороджений орденом Жовтневої революції та орденом Трудового Червоного Прапора.

Механізатор Олександр Іванович Бурдюг, водій Анатолій Лукич Петраш і начальник мехзагону № 2 в с. Наталівка Варвара Іванівна Чуприна стали кавалерами орденів Трудового Червоного Прапора та «Знак пошани». Орден Трудового Червоного Прапора отримали від держави механізатори Іван Іванович Бондарь, Марко Сергійович Булак, Анатолій Максимович Пархоменко, Іван Іванович Срібний, Микола Васильович Срібний, доярка Олександра Єфремівна Горбач та робоча рільничої ланки Євдокія Ігнатіївна Мороз. Орденом «Знак Пошани» були нагороджені механізатори Петро Костянтинович Година і Михайло Дмитрович Прищепов, комбайнер Анатолій Іванович Олійник.

Територія Костогризівської сільської ради складає 10409,7 гектара, в тому числі ріллі – 9036,69 га, зрошення – 3646 га. Отримано 1112 паїв на землю.

Найбільшими орендарями та користувачами цих земель є ПП Агрофірма «ГАВАН» та ТОВ «Агрофірма «ГАВАН» плюс» (Г.М. Мелконян), СБК «Світанок» (Л.К. Бєла), МПСП «Овцевод» (С.Б. Григорян), ФГ «Байдюк» (О.В. Байдюк), ФГ «Агрі Ніта» і ПП «Восток-Агро» (В.Н. Панков), ФГ «Алтанал» (О.В. Червоний), ПП В.П. Марченко, ФГ «Каскад» (В.В. Перемежко), ФГ «Алі-Анна» (О.Ю. Чугунов), ФГ «Надія ТАМ» (Т.А. Тригуб), ФГ «Шанс ТДО» (Д.О. Тригуб), ФГ «Тайфун» (І.В. Костецький), ФГ «Ватра» (С.І. Хмель), фізичні особи А.О. Тригуб, А.М. Срібна і Т.П. Костецька та Каховське міжрайонне управління водного господарства (О.Г. Бруштеля).

Після громадянської війни в Наталівці була відкрита початкова школа. В ній працювали самовіддані майстри своєї справи – вчителі: Садовський (завідувач), Надія Яківна Чабаненко, Євгенія Мефодіївна Ничипоренко, Надія Іванівна Лукашова, Тетяна Іванівна Чебурда, Надія Миколаївна Дем’яненко. Кілька поколінь наталівських дітей вчила та виховувала вимоглива, добра і справедлива Євгенія Мефодіївна Ничипоренко, яку до цих пір з великою вдячністю згадують її колишні вихованці.

З 1950 року школа стала семирічною, а з 1972 року восьмирічною. Директорами школи працювали: Володимир Михайлович Сердюк, Григорій Іванович Пинеда, Валентина Михайлівна Майструк, Володимир Михайлович Бурячок, Федір Олександрович Пічевський та Микола Миколайович Санін.

Шалена радість захопила дітей з відкриттям новобудови школи у 1979 році. У 1989 році школа отримує статус середньої, а у 1991 році урочисто відкрито новий корпус для молодших класів.

Починаючи з 1998 року педагогічний колектив Костогризівської загальноосвітньої школи I-III ступенів очолює Галина Петрівна Нагула. У школі є все необхідне для навчання і виховання підростаючого покоління: кваліфіковані педагогічні кадри, старанний техперсонал, затишні і обладнані кабінети, комп’ютерний клас, спортивна і актова зали, їдальня, бібліотека, спортивний та ігровий майданчики, стадіон, новий автобус для підвозу дітей із Наталівки і Богданівки. Особливою гордістю школи є 7 її учнів – медалістів.

З 1958 року функціонує Богданівська школа. За цей період вона дала путівку в життя більш як 500 випускникам. Серед них є вчителі і вихователі, лікарі і медсестри, працівники торгівлі, спеціалісти сільського господарства, військові. Багато з них залишились в рідному селі. В різні роки школу очолювали: Володимир Іванович Могила (1958-1961), Андрій Федорович Яценко (1962-1964), Іван Мартинович Горбач (1965-1973). Майже 30 років (1973-2001) керувала школою Ніна Яківна Гнатюк, вчитель російської мови і літератури, «Відмінник народної освіти СРСР». За її ініціативою на прилеглій території школи, на місці старого саду, було закладено дендропарк з різноманітними видами дерев і кущів, посаджено соснову алею. Щороку він поповнювався новими садженцями. Парк розрісся й став «оазою» села. Ще пам’ятають наші випускники на території господарського двору шкільну кролеферму (керівник Анатолій Іванович Срібний), міні-свиноферму (Алла Михайлівна Тимко) та птахоферму (Леонід Максимович Батрак).

Більш 40 років запалювала цікавість учнів до математики, делегат з’їзду працівників народної освіти СРСР від вчителів Каховського району Раїса Василівна Довбиш. В її трудовій книжці лише один запис: «Вчитель математики і креслення Богданівської школи». Також більше 40 років віддала роботі з дітьми Лідія Миколаївна Долгіх. З 2001 року Богданівську ЗОШ I-III ступенів очолює «Відмінник освіти України» Тетяна Федорівна Климентовська. Навчальний процес в закладі ведуть 15 вчителів, з яких троє випускники школи.

25 жовтня 1990 року рішенням Президії Херсонської обласної Ради народних депутатів була утворена Костогризівська сільська рада з центром у селі Костогризове, до якої підпорядкувалися села Богданівка (Кам’янської) і Наталівка (Семенівської сільради). За цей час сільськими головами обирались Сергій Васильович Срібний, Микола Васильович Кучеренко, Микола Миколайович Санін, Іван Леонтійович Вдовенко (двічі). Останнє скликання громади вдруге очолив Сергій Васильович Срібний. Секретарями сільської ради обирались Антоніна Михайлівна Сулига та Світлана Олександрівна Срібна (шість скликань поспіль).

Пишаються жителі громади земляками, які з честю виконали свій інтернаціональний обов’язок. Це Анатолій Олександрович Бурдюг, Віктор Петрович Жилко, Василь Никифорович Нагула, Олександр Володимирович Обушний, Василь Васильович Перемежко. Багато років первинні ветеранські організації в селах згуртовують поважні та найбільш ініціативні люди. Це в Богданівці – Василь Олександрович Довбиш, в Костогризове – Андрій Маркович Пінкевич, в Наталівці – Надія Антонівна Крисіна. Вони вершили історію нашого чудового краю і тепер передають пам’ять про її яскраві сторінки нащадкам.

Тавричанська сільська територіальна громада об’єднує чотири села: село Тавричанка (на 01.01.2013 р. – 1 729 мешканців), Мар’янівка (524), Солідарне (184) та Скворцівка (128). Всього населення – 2 565 чоловік. Тавричанка – центр сільської ради (до 1959 року – Щербинівка) розташована за 55 км від міста Каховка.

У часи заселення Північного Причорномор’я, у 1828 році, збудовується маєток німецького герцога Ангальта – Кетенського, який отримує назву Асканія-Нова. У ХІХ ст. тут господарювали найбагатші поміщики Південної України, «королі вівчарства» – Фальц-Фейни, які мали у власності біля 20 тисяч десятин землі. У другій половині ХІХ сторіччя Софія Фальц-Фейн розпродає частину земель. Того ж часу кілька десятин землі у неї купує заможній селянин В.К. Щербина і засновує на цих землях хутір. Зі спогадів старожилів хутір у 1907 році налічував вісім хат з саману, росла одна деревина та була одна криниця. Багато пізніше – споруджували будинки вже з цегли або каменю і вкривали їх черепицею. По сусідству розташовувались хутори Гребняків, Дашковських, Баканових та інші. Хутори були підпорядковані Громовській волості Дніпровського повіту Тавричеської губернії.

Населений пункт Мар’янівка (деякий час мав назву Іванівка) бере свій початок з хутора Чуйка, який виник у другій половині ХІХ сторіччя. На хуторах, до складу яких входив  хутір Чуйка, з 1913 року існувала церковно-приходська школа. Також у другій половині ХІХ століття створюється  населений пункт Скворцівка.

На час заснування Кахівського, Чаплинського та інших районів хутір Щербини і Васюри (так він визначався у адміністративно-територіальному устрої Херсонського округу) розташовувався в складі Крестівської сільської ради Чаплинського району на відстані 24 км від села Чаплинки та 8 км від поселення Крестівка. На хуторі Щербини і Васюри мешкало 36 селян. Крім хутора Щербини і Васюри до складу Крестівської сільради входили: поселення Крестівка (392 жителя), Надеждіно (336),Хлібодарівка (518), Ясна Поляна (289) і Братолюбівка (151), артілі ім.Воровського (43) та «Червоний Жовтень» (25), хутори Гришка і Масана (55), Шрамченка і Грабка (24), Козачка (34), Цеханевича і Весгаара (22), Сербинова (62), Павлових і Жиравьових (55), Гавруса (40), М.Іл’їча (12), Дашковських (41), Харченка і Білянова (32).

У 1923 році створюється Мелітопольська округа, яка входить до складу Катеринославської губернії. А з 1925 року по 1930 рік ця округа існує як окрема адміністративно-територіальна одиниця і по 1932 рік вона підпорядковується столиці Харкову. Низка населених пунктів Чаплинського району переходить до  Ново-Троїцького району. Згідно даних державного архіву Дніпропетровської області та державного архіву Запорізької області станом на 01 липня 1926 року хутір Щербини та Васюри входить до складу Ольгівської  сільської ради і носить назву поселення  Крупської на честь Надії Костянтинівни Крупської дружини та соратниці В.І. Леніна.

Крім поселення Крупської, яке налічувало 6 дворів, 29 жителів і розташовувалось на відстані сімох кілометрів від Ольгівки та 41 кілометр від Ново – Троїцька, до складу сільської ради входили ще сім населених пунктів. Це: Ольгівка (91 двір, 413 селян), Артемівка (29, 73), Червона Зірка (45, 180), Тімірязєвка (14, 71), Каменєва (11, 39), Олександра Ульянова (9, 87) та Будьонівка (17, 75).

Також до складу Ново – Троїцького району входили Яновська та Мар’янівська сільські ради. Яновська (на цей час Заозерненська сільська рада Каховського району) сільська рада об’єднувала п’ять поселень: Яновка, Сінне, Олексіївка, Совєтське і Бурнашовка. До складу Марьянівської сільської ради входили пос. Фрунзе (17 дворів, 80 селян), Асканія Нова (1, 508), Скворцівка (19, 194), Забєліна (39, 173) та хутори Шевченка (19, 95), Червоно-Армійський (30, 107), Чубарєва (13, 75), Сталіна (10, 42), Свободний (10, 42), Петровський (22, 97), Пролітарський (12, 50),  Незаможний  (20, 87), Крестьянський (22, 78), Комінтерна (13, 55), Красний Уголок (2, 11), Карла Літке (6, 81), Каразановський (5, 26), Скаргіна (14, 66),  Чарівний (9,37). Поселення Фрунзе (Марьянівка) розташовувалось на відстані 45 кілометрів від Ново – Троїцька, а Скворцівка на відстані двох кілометрів від сільради та 44 кілометрів від районного центру. У період 1923-1926 років було прийнято перейменування назв населених пунктів на честь революційних подій та особистостей. Тому Мар’янівка деякий час  носила назву на честь радянського, партійного, державного і військового діяча Михайла Васильовича Фрунзе (1885-1925 р.р.), який у 1925 році обіймав посади Народного Комісару з Військових та Морських Справ, Начальника штабу РККА, члена Ради Праці і Оборони, члена бюро ЦК комуністичної партії, члена ВЦВК та члена Президії ВЦВК СРСР.

Згідно «протокола общего собрания граждан Марьяновского сельсовета Ново-Троицкого района Мелитопольского округа, состоявшегося 11 июня 1923 года» очолювали на той час раду: сільський голова А.Попович та секретар І.Костирка. На зборах були присутні 115 домогосподарів. Питання, яке розглядалось у порядку денному зборів, потребувало рішення про подальше використання земель площею 543,5 десятин що залишились безхазяйними за рахунок померлих і вибулих громадян та частково сирітських. Це були наслідки голоду 1921-1922 років. В цьому ж році по Мар’янівській сільській раді налічуються землі Шліппе, Пейкера та інших площею 3094 десятини. Створюється колгосп «Солідарність». Станом на 01 липня 1925 року в колгоспі «Солідарність» налічується 60 їдців та використовується 217,5 десятин риллі.

З часу створення радгоспу «Червоний Перекоп» (01.02.1929 року) населений пункт Щербинівка стає центром десятого відділку радгоспу. У 1934 році на виконання рішення бюро  Одеського обкому КП(б)У проводиться розукрупнення зернорадгоспу «Червоний Перекоп». На базі його десятого відділку створюється «Асканійський зернорадгосп». Хутір Щербинівка стає центральною садибою нового господарства.  У 30-ті – 40-ві роки «Асканійський зернорадгосп» входить до складу господарств Дніпропетровської області. Першим директором радгоспу був призначений Іван Марченко. Стаханівською працею  відзначались робітники Р.С. Манічев, А.Г. Григорюк, М.П. Кравцов, М.І. Шляхтовська, Н.І. Панова, Д.С. Юрченко, Ф.Ф. Гатило. 27 липня 1935 року грамотою дирекції, політвідділу та робіткому з присвоєнням почесного звання ударника за високоякісну працю по посіву  та збиранню врожаю був відзначений  Пантелемон Сергійович Осінній. Грамоту підписав директор радгоспу Задорожний.

У вересні 1941 року населені пункти громади були окуповані фашистсько-німецькими загарбниками. 214 жителів територіальної громади встали на захист Батьківщини, 146 з них загинули на фронтах війни.

Восени 1941 року, після окупації німецько-фашистськими військами, в Скворцівці навколо комсомольців Григорія Щербини, Івана Довбні та Віктора Карпова згуртувалась група  учнівської молоді, яка вирішила чинити опір гітлерівцям. Згодом її очолили дорослі Іван Боровик та Георгій  Калмиков, які прибули в село. Слухали радіопередачі та інформували людей про становище на фронтах. Збирали зброю. Навесні 1942 року групу очолив комуніст Олексій Петрович Фоміних, приєднались Микола Закалюжний, Микола Дюдюн та інші. Через вчителя Устима Сергійовича Плохотнюка група об’єдналась з підпільниками в Янівці (сучасне Заозерне), Чкалово та Асканії Новій. Друкувались листівки, розповсюджувались серед населення заклики до саботажу окупантам по здачі хліба, продуктів і відправленню молоді на примусові роботи. За зрадою 29 квітня 1943 року підпільників було заарештовано. 7 травня У.С. Плохотнюка і П.М. Ященка (керівник підпільної групи в с. Чкалово) було закатовано і їх тіла брошені у води Азовського моря. Деякі інші підпільники опинилися в концтаборі Бухенвальд, з якого їх звільнили війська Червоної Армії. 30-31 жовтня 1943 року всі населені пункти Ольгівської та Яновської сільських рад були звільнені від ворога. Найзапекліші бої чинились біля села Скворцівка.

Після окупантів залишились зруйновані ферми, господарські приміщення і багато спалених хат. Жителі допомагали зводити капоніри для бойових літаків авіаційного полку, дислокованого неподалік Червоного Перекопу, та доглядали поранених у військовому шпиталі. Навесні 1944 року зернових засіяли мало. Налічувалось всього 15 волів, 30 коней та 20 корів. А восени, вже за допомогою держави, було засіяно майже половину орної землі.

Славетною сторінкою історії громади стала пам’ять про батька і сина – Миколу Семеновича та Миколу Миколайовича Гречків. М.С. Гречка – колишній червоний партизан, червоноармієць, учасник Громадянської війни, тракторист, комбайнер радгоспу «Червоний Перекоп», механік радгоспу ім. Чкалова Ново-Троїцького району, з 1947 по 1968 роки механік радгоспу «Асканійський». М.М. Гречка (1924-1944 р.р.) – старший льотчик  993 авіаполку нічних бомбардувальників 262 Лозовської Червонопрапорної авіадивізії 17-ї Повітряної армії, нагороджений орденом  Червоної Зірки. 8 березня 1944 року в телеграмі  Верховному Головнокомандувачу СРСР, Маршалу СРСР Й.В. Сталіну від працівників радгоспу ім. Чкалова було висловлено прохання  про передачу літака «Чкаловець», побудованого на зібрані колективом гроші (130,000 карбованців), саме їх земляку Миколі Миколайовичу Гречку. 9-10 квітня 1944 року у с. Великий Дальній під Одесою М.М. Гречка загинув в нерівному бою його літака з ворожими винищувачами.

У 1988 році в Тавричанці відбулося перезахоронення останків загиблих у 1943 році під Скворцівкою червоноармійців. Вони були поховані у братській могилі спільно з останками чотирьох військових льотчиків (радянський літак був збитий під Солідарним) та померлими від ран у Щербинівському шпиталі червоноармійцями. Над могилою героїв піднявся величний Меморіал.

Серед багатьох селян, які захистили Батьківщину від фашистського ярма, особливо відзначилися кавалер ордена Слави III ступеня Микола Костянтинович Кас`яненко, нагороджені орденом Червоної Зірки Дмитро Устимович Биков, Сергій Пантелеєвич Колченко, Іван Захарович Курдюк, Василь Сидорович Лісніченко, Микола Іванович Магдебор, Іван Григорович Носаль, Микола Дорофейович Соколов, Олексій Зарарович Терещенко та Микола Якович Камишніков, кавалер ордена Вітчизняної війни I ступеня Олександр Маркович Пащенко.

У 1944 році зі створенням Херсонської області радгосп «Асканійський» входить до складу господарств Ново-Троїцького району. Згідно адміністративно-територіального поділу Української РСР на 1 вересня 1946 року до Іванівської сільської ради Ново-Троїцького району Херсонської області відносяться села: Іванівка (сучасне Заозерне), Олексіївка, Скворцівка та Совєтське, а до складу Ольгівської  сільської ради входять: село Ольгівка і хутори Артема, Зоря, Іванівка  (сучасна Мар`янівка), Новий, Солідарний, Тімірязєва та Щербинівка. Потім Щербинівка переходить до складу Іванівської сільської ради, а вже з 1 січня 1959 року, за другою хвилею укрупнення радгоспів і колгоспів, населений пункт отримує назву Тавричанка і стає центром Тавричанської сільської ради Ново-Троїцького району. З 1 січня 1963 року відповідно до указу Президії Верховної Ради УРСР від 30.12.1962 року «Про укрупнення сільських районів Херсонської області» – до розмірів територій виробничих колгоспно-радгоспних управлінь – Тавричанська сільська рада входить до складу Чаплинського району, а з 1 січня 1965 року переходе до складу Каховського району. На той час Тавричанській сільській раді підпорядковуються села Тавричанка, Заозерне, Мар’янівка, Зоря, Олексіївка, Ольгівка, Скворцівка, Совєтське, Солідарне, Артема, Тімірязівка та хутір Новий.  Пізніше, з розбудовою великого зрошення та укрупнення колгоспів і радгоспів, а саме – до кінця семидесятих років минулого сторіччя, жителі хутора Новий та сіл Зоря, Олексіївка, Совєтське, Артема і Тімірязівка були переселені до інших сіл району. А ці населені пункти були виключені з облікових даних Каховського району.

На початку п’ятдесятих років було повністю відновлено житловий фонд, впорядковано вулиці і розширено соціально-побутову мережу населених пунктів громади. Працівники радгоспу «Асканійський» сумлінною працею будували майбутнє. У 1952 році комбайнер П.С. Осінній намолотив з 405 гектарів комбайном С-6 10450 центнерів зерна і отримав диплом другого ступеня Херсонської обласної сільськогосподарської виставки.

У 1953 році в Тавричанці стояло всього кілька хат і приземкуватих землянок, росло кілька акацій та протягався пустир. Потім почалося нове будівництво виробничої і соціальної сфери.

У 1957 році директором радгоспу був призначений Володимир Опанасович Бондаренко. Під його керівництвом, за період з 1957 по 1963 роки, на території центральної садиби було збудовано: центральні ремонтні майстерні, гараж, контора радгоспу, пекарня та 92 одноквартирних жилих будинки для робітників господарства. Побудовані споруда їдальні, медичного пункту з родильним відділенням, перукарня, лазня, готель, майстерня з пошиву і ремонту взуття, сільський клуб, відділення зв’язку, літній кінотеатр, дитячі ясла та добудовані дві класні кімнати при восьмирічній школі. На кожному відділку запрацювали ларьки по продажу населенню овочів, фруктів та іншої радгоспної продукції. Були насаджені лісозахисні полоси, закладено фруктовий сад та три парки. Проведено електрозабезпечення і телефонізацію населених пунктів.

У 1964 році радгосп «Асканійський» (директор Іван Омелянович Романько) здав державі 8600 тонн зерна. У період 1964-1965 років господарством збудовано 75 будинків, в тому числі сім двохповерхових чотириквартирних  жилих будинка та 43 будинки для переселенців, медпункт, 9 кілометрів водопроводу, сховище на 500 тонн зерна, склад мінеральних добрив, корівник, пункт штучного осіменіння та інше. При цьому радгосп додатково провів ремонт різних приміщень на 120 тисяч карбованців. В село прийшов скраплений газ, в будинках радгоспу встановили десятки газових плит. Повністю вирішили питання водопостачання і в багатьох місцях заасфальтували доріжки.

В 1965 році радгосп з площі 7400 га зібрав в середньому по 21,5 цнт. зерна з гектара. На другому відділку врожайність становила 24,5 цнт. з га, а на парових площах зібрали по 36  цнт. з га. Державі було продано 8306 тонн зерна при плані 7615 тонн.

На сівбі озимих по парових площах добре попрацювали агрегати, де начальниками (механізатори) Федір Хомич Гатило та Гаврило Прокопович Колесник, які щодня засівали по 50-55 га. Високих результатів добились тваринники відділка № 1(бригадир Віктор Андрійович Литвиненко) і бригада     № 3 (бригадир Іван Тихонович Михайленко). Річний план продажу молока державі виконали на 142 %, м’яса на 105 %, яєць на 104 і вовни на 108 %. Володимир Кривонос та Іван Павленко виростили 150 гектарів кукурудзи та зібрали з кожного га по 20 центнерів зерна. Найкраща доярка Валентина Ковальська надоїла по 3100 кілограмів молока. Хороших показників добились доярки Марія Сидоренко, Ліда Сапотницька, Ліда Лопата, Ганна Новосвєт. Марфа Лукашова за рік відгодувала 1055 свиней загальною вагою 1000 центнерів.

З липня 1973 року дніпровська вода ввійшла в канал і напоїла живильною вологою засушливу таврійську землю. На «Жнивах-73» комбайнер Василь Сидорович Лісниченко на СК-4 зібрав з площі 128 га і намолотив 4549 центнерів зерна. А вже у 1980 році Володимир Володимирович Правдун, який проклав свою  першу борозну ще у 1952 році, видав з бункерів комбайнового загону  39000 центнерів зерна. В цьому ж році на збиранні кукурудзи заохочувальні премії в районному змаганні на зрошенні отримали В.З. Князєв – 300 карбованців (зібрав 101 цнт з 66 га) та К.О. Стецик – 200 карбованців (97 цнт з 66 га). Не відставав від них і колектив ферми (завідуючий П.І. Слива), який став переможцем в районному змаганні по відгодівлі ВРХ, а кращою дояркою в районі стала Є.О. Минюкова. На «Жнивах-8» понад 11 тисяч центнерів зерна  намолотили комбайнер В.В. Правдун, помічник М.І. Шилов, водій І.Д. Сень та Г.У. Козак, показав третій результат в районі. Крім того В.В. Правдун на Херсонці-200 показав перший результат в районі на збиранні кукурудзи, а збиральний загін І.І. Білецького став третім у районі.

За успіхи досягнуті в 1982 році Головний комітет ВДНГ СРСР нагородив бронзовими медалями і цінними подарунками механізатора Бориса Григоровича Пуляєва та водія Тимофія Андрійовича Литвиненка.

Серед найкращих працівників радгоспу у 80-ті роки відзначались: зварник О. Самойленко, коваль В. Малюкін, майстер В. Гатило, трактористи Ю. Микитюк, С. Зеленяк, доярки Г. Ковальчук, Л. Довга, токар В. Бєляєв, будівельник Г. Проценко, столяр А. Іванченко, овочевниця Г. Сомик, водії В. Смішко, В. Кравчук, комбайнер І. Вітковський, бригадир МТФ Л. Видріна, технік У. Негуляєва.

До 1950 року село Іванівка (Мар`янівка) налічувало 8 багатосімейних будинків, в яких проживало біля 30 сімей. На початку 50-х років село Мар’янівка почало розбудовуватися і тому виникла потреба у своїй школі. Діти ходили у Скворцівську початкову школу і після закінчення чотирьох класів продовжували навчання у Щербинівській школі. Цю початкову школу було відкрито у 1951 році. А з 1958 року вже під назвою Асканійська початкова школа вона проіснувала до 1962 року. У 1962 році для початкової школи було збудовано окреме приміщення, в якому працювали три класи, бібліотека, учительська кімната. Діти 1-3 класів навчалися в початковій школі у Мар’янівці, а старших підвозили на навчання до Тавричанки.

Для жителів села Мар’янівка рішення Каховського райвиконкому про реорганізацію початкової школи у восьмирічну стало справді історичним. Її будівництво  було оголошено народною будовою. Сільчани надавали будь яку допомогу підряднику – ПМК №155. Першого вересня 1986 року нова школа вперше відкрила двері своїм учням. Директором було призначено Миколу Івановича Курдюка, який працював на цій посаді до 30 листопада 1997 року, а з 1 грудня школу очолила Тетяна Олександрівна Копил.

Сьогодні в школі здобувають базову загальну середню освіту діти сіл Скворцівка і Мар’янівка. За 26 років зі стін Мар’янівської школи у світ пішло 274 випускники. Багато років присвятили педагогічній діяльності В.Д.Бочко, Л.С.Петрушкіна, М.І.Курдюк, Т.Я.Курдюк. Із самого початку працюють у школі О.В.Тукало, Н.І.Лоскутова, Т.О.Копил, Л.Л.Білецька.

Мар’янівський дитячий навчальний заклад «Сонечко» відновив свою роботу в червні 2010 року. Функціонує одна різновікова група, яку відвідують діти віком від 3 до 6 років.

Мар’янівська сільська бібліотека активно працює з 1956 року. 29 років бібліотекою завідує Катерина Григорівна Чеховська. На сьогодні бібліотека відноситься до комунальної установи «Каховська района об’єднанна бібліотека імені М.В.Братана» та обслуговує мешканців двох сіл Мар’янівка і Скворцівка. Фонд бібліотеки налічує 4 тисячі книг. У бібліотеці є два комп’ютери з доступом до Інтернету.

У Мар’янівському фельдшерському пункті працює з 1994 року фельдшер Ольга Леонтіївна Чебанова, яка обслуговує мешканців сіл Мар’янівка та Скворцівка і надає медичні послуги людям похилого віку на дому. Мар’янівське відділення зв’язку очолює Надія Анатоліївна Власюк.

У січні 1981 році на базі виробничих підрозділів радгоспу «Асканійський», розташованих в селах Мар’янівка і Скворцівка, був створений радгосп «Меліоратор», директором якого був призначений Володимир Іванович Фанін.

Протягом десяти років в господарстві  було побудовано багато виробничих та соціально-побутових об’єктів. Це свинарник на 2000 голів, за рахунок чого кількість свиней зросла до 6000 голів, та нове приміщення вівцеферми на 7000 голів, що дало змогу збільшити поголов`я овець до дванадцяти тисяч. Провели реконструкцію корівника на 800 голів.

У 1982 році завершили будівництво системи зрошення. Були зведені 2 будинка тваринника і 2 будинка механізатора для мехзагонів. Побудовані виробнича майстерня з пунктом технічного обслуговування, котельня, ангар для збереження зерна та нова будівля контори. Зведені кормоцехи, млин і силосні ями. У 1983 році заасфальтовано  сільські дороги та фермерські подвір’я. Особлива увага надавалась будівництву житла (зведено більш п’ятдесяти будинків) і соціально-побутових об’єктів, серед яких їдальня, лазня та реконструкція клубу. У 1986 році введені в дію восьмирічна школа та дитячий садок, а у 1988 році відкрита пекарня.

Першими помічниками директора В.І. Фаніна в звершені планів підйому господарства були головний інженер, секретар партбюро Микола Петрович Семенов, головні агрономи Валентина Марківна Мазаєва і Володимир Григорович Протасов, головні економісти Валентина Прохорівна Мазуркіна і Наум Самойлович Рухман, головний будівельник Анатолій Миколайович Костенко, головний інженер Сергій  Григорович Гранкін, начальники мехзагонів Володимир Васильович Гуменюк і Володимир Вікторович Бесчастний, доярка, депутат обласної ради Валентина Олександрівна Галкіна, тракторист Іван Васильович Калінін, доярка Євгенія Пастернак, завідуючий буртом Іван Микитович Олійник та багато інших.

За підсумками роботи у 1980 році найкращим в районі був визнаний чабан П.О. Чабанов. На «Жнивах-81» понад 10 тисяч центнерів зерна намолотили комбайнер Т.В. Головчук, його помічник С.М. Витвицький, водій М.І. Дев`ятов та тракторист О.О. Чабанов. У тому ж році радгосп «Меліоратор» визнано переможцем в районі по виробництву і заготівлі молока. Колектив ферми Б.А. Будюк, О.П. Ільчук, М.М. Витвицька, О.П. Кохан, Н.С. Козирь 100 % молока здали першим сортом з жирністю 3,6 і прибавка від кожної корови склала 620 кг та завоювали «Приз Прогресу» редакції газети «Зоря комунізму». А кращою скотницею в районі була визнана В.І. Калініна.

З 2004 року в історію Мар`янівки увійшло приватне підприємство «Агробізнес» (директор Едуард Вікторович Репілєвський). З того часу на її території побудовано пекарню, реконструйовано їдальню та гаражі, проведено благоустрій промислової зони господарства. Не забута і соціальна сфера сільської громади. За активною участю підприємства відновлено дошкільний заклад «Сонечко», проведено капітальні ремонти Мар`янівського сільського клубу і бібліотеки, автобусної зупинки села Скворцівка та огорожі кладовища. За фінансовою  підтримкою приватного підприємства «Агробізнес-2» (керівник Данило Едуардович Репілєвський) у 2013 році профінансовано будівництво газопроводу до села Мар`янівка протяжністю 6,2 кілометра на суму 1150 тисяч гривень. На сьогодні біля 70 житлових будинків мар`янівців – членів кооперативу «Мрія» вже підключені до мережі газопостачання. Загалом за десять років ці підприємства вклали в соціальний розвиток громади біля 3 мільйонів гривень. Також вдячні жителі Скворцівки та Мар`янівки за постійну допомогу громаді по розвитку об’єктів соціальної сфери керівникам ПрАТ «Фрідем Фарм Інтернешнл» і ФГ «Травень» Михайлу Михайловичу Медолизу та Сергію Миколайовичу Стукану.

Нагородами за трудові досягнення відзначено багато жителів громади. Серед них за успіхи в розвитку сільськогосподарського виробництва двома орденами Трудового Червоного Прапора та орденом «Знак Пошани» нагороджено ланкового, механізатора Володимира Зіновійовича Князєва, орденом Леніна тракториста Андрія Тихоновича Клименка, а керуючий відділком Арсентій Адамович Ружицький став кавалером орденів Трудового Червоного Прапора та «Знак Пошани». Орден Трудового Червоного Прапора  отримали: доярка Марія Яківна Биковська, тракторист Петро Іванович Власенко, комбайнер Володимир Іванович Єрмаков, комбайнер Дмитро Іванович Іващенко, комбайнер Василь Іванович Калінін, комбайнер Василь Григорович Курбацький, водій Тимофій Андрійович Литвиненко, комбайнер Іван Кирилович Немченко, директор радгоспу Іван Омелянович Романько, водій Іван Дмитрович Сень, тракторист Кирил Остапович Стецик і доярка Зінаїда Михайлівна Шалапаюк. Кавалерами ордена «Знак Пошани» стали: тракторист Станіслав Дмитрович Довгий, зоотехнік-селекціонер Алла Миколаївна Носкова, тракторист Володимир Павлович Русалімов, тракторист Василь Григорович Рябченко, секретар парткому радгоспу Михайло Іванович Ткач і ланковий Валерій Якович Фанін. Ордена Трудової Слави III ступеня  був удостоєний комбайнер Володимир Васильович Правдун, а ордена «Княгині Ольги III ступеня» – доярка Таїсія Дмитрівна Ткач.

У 1985 році на посаду директора радгоспу «Асканійський» призначається Віра Опанасівна Найдьонова. Вона народилася 5 серпня 1948 року в с. Заозерне Ново-Троїцького району. Трудовий шлях розпочала у 1966 році рахівником-касиром Тавричанської сільської ради. Працювала начальником відділення зв’язку с. Тавричанка, а потім п’ятнадцять років поспіль на виборних посадах  секретаря та голови Тавричанської сільради. У 1980 році без відриву від роботи отримала спеціальність економіста у Київському інституті народного господарства імені Коротченка. У 1984 році їй довіряють посаду секретаря парткому, а потім директора радгоспу «Асканійський». З 01.10.1991 року господарство перейменовано в дослідне господарство «Асканійське» і підпорядковано Українській академії аграрних наук. З 26.07.2001 року Віра Опанасівна стає генеральним директором державного науково-виробничого об’єднання південного регіону «Асканійське Руно» з виконанням обов’язків директора ДПДГ «Асканійське».

За 28 років під керівництвом В.О. Найдьонової була проведена велика робота по будівництву, реконструкції і переобладнанню виробничої бази господарства та соціально-побутових об’єктів громади. Проведені реконструкція тваринницьких ферм, будівництво автогаражу, мехзагонів, будівельної ділянки, зернотоку, двох будинків тваринників, адміністративної будівлі радгоспу. Споруджено сучасний насіннєвий завод. Збудовані дитячий садок-ясла «Ромашка», готель, стадіон. Проведена реконструкція сільського будинку культури, сільської дільничної лікарні (на цей час лікарської амбулаторії сімейної медицини), а колишній магазин перетворено в затишне кафе «Вікторія» і добудована будівля Тавричанської школи. Заасфальтовані дорога на Солідарне та всі вулиці Тавричанки. Всі роки продовжувався поточний ремонт та будівництво житла працівників радгоспу. За рахунок радгоспу були прокладені підвідний і розвідний газопроводи та проведена газифікація школи, дитячого садка, дільничної лікарні і житлового сектору. А головне, під керівництвом Віри Опанасівни, радгосп «Асканійське» перетворився в показову науково-дослідну базу Півдня України. Тут поширюються: розвиток вівчарства (три тисячі овець асканійської тонкорунної породи); племпродуктивного розведення ВРХ південного типу – української чорно-рябої молочної  (500 високопродуктивних корів в МТФ європейського типу) і окремо м`ясної породи; виробництва зерна, олійно-технічних культур та кормів. І все це за висновками та рекомендаціями Асканійської дослідної станції, в яку входять лабораторія фітопатології і метеостанція. А в науковому складі дослідної станції працюють вже три кандидата сільськогосподарських наук (Віктор Григорович Найдьонов, Олександр Володимирович Князєв і Віктор Михайлович Нижеголенко) та одинадцять аспірантів.

Якщо у 1992 році в радгоспі «Асканійське» найкращі доярки Раїса Навоєнко, Маргарита Кушнір, Марія Ващенко і Панадія Лозинська отримували надої від корів понад чотири тисячі літрів, то зараз середньомісячний надій становить понад 7 тисяч кілограмів. Молочне стадо дає щомісяця один мільйон гривень прибутку.

Якщо врожайність зернових у 1989 році в радгоспі «Асканійське», яка складала 49,1 цнт з га (в тому числі на зрошенні – 58 цнт і на багарі 27,1 цнт), була достатньо показовою у районі. То зараз, у 2013 році, озимої пшениці намолочено по 61,3 цнт з га, озимого ячменю по 58,8 цнт, ярого по 47,1 цнт. А в середньому вийшло по 57,5 цнт на круг. Загалом «Асканійське» зібрало 8 тисяч збіжжя (разом з технічними культурами 8300 тонн): майже 5800 тонн пшениці, близько 2000 тонн – озимої та ярого ячменю і жита.

В останні роки в ДПДГ «Асканійське» побудовані цех по переробці молока і м’яса, млин, де роблять різні крупи і вищої якості борошно, лінія макаронних виробів. Господарство постійно розвиває соціально-культурну сферу села Тавричанка, поважаючи гідність свого пересічного працівника. На багатьох міжнародних виставках отримана низка золотих медалей, а про підприємство поширилась неофіційна назва – академія всеукраїнського передового досвіду.

Вірі Опанасівні Найдьоновій 23.11.2009 року Указом Президента України № 954/2009 за визначні трудові досягнення, впровадження в практику сільськогосподарського виробництва новітніх технологій, передового досвіду та застосування ефективних форм управління присвоєно звання Героя України з врученням ордена держави. Також вона кавалер ордена княгині Ольги II та III ступенів, заслужений працівник сільського господарства України, Почесний Академік Національної академії аграрних наук України, почесний професор Херсонського державного аграрного університету, відмінник освіти України і почесний меліоратор України, двічі обиралась депутатом Херсонської обласної ради.

Віра Опанасівна, глибоко віруюча православна людина, за її підтримкою у 2001 році у Тавричанці був побудований храм новомучеників та сповідачів віри християнської, який зараз перейменовано у храм  Василя Великого. Вона нагороджена багатьма православними орденами та медалями, підтримує вісім монастирів і храмів в Києві, на Волині, Буковині, Донецькому регіоні, в тому числі Корсунський монастир під Новою Каховкою.

В постійній наполегливій праці по досягненню найкращих виробничих показників Віра Опанасівна опирається на перших своїх помічників, які згуртовують трудовий колектив. Серед них: заступники директора Віктор Григорович Найдьонов і Наталія Іванівна Сучкова, головний інженер Олександр Володимирович Князєв, голова ради ветеранів Олександра Дмитрівна Репілєвська, начальник мехзагону Володимир Павлович Русалімов, головний енергетик Валентин Гнатович Господарчук, головний бухгалтер Ніна Миколаївна Бохан, трактористи Борис Григорович Пуляєв, Василь Петрович Куриляк, Олексій Олексійович Майба, Олексій Михайлович Головченко та Юрій Вікторович Лопата, доярки Людмила Дмитрівна Довга, Галина Іванівна Ковальчук і Людмила Семенівна Шаповалова, водії Іван Іванович Вітковський та Дмитро Михайлович Данілюк, кухар Ірина Вікторівна Єрмакова, технік штучного запліднення Ольга Олександрівна Галкіна  та багато інших.

Зі спогадів старожилів школа у Щербинівці відкрилась при церкві, приміщення якої у радянські часи було реконструйоване під клуб. Перші уроки проводились у церкві батюшкою. Він вчив дітей писати, читати та рахувати.

З 1935 по 1944 рік школу очолював Федір Микитович Кужель. У 1944 році він пішов на фронт і не повернувся. У 1936 році при школі 30 діточок грали в оркестрі народних інструментів. У 1952-1953 навчальному році – Щербинівська школа стала семирічною. Діти вчилися у дві зміни, після уроків збирали курай для опалення школи, допомагали радгоспу у збиранні бавовника.

У 1957 році при Щербинівській восьмирічній школі були відкриті дві добудовані  класні кімнати. У 1961 році вчителями працювали: Віра Прокопівна Ізбицька, Марія Іванівна Гулицька, Поліна Андріївна Лобода та Віра Іванівна Сінєнок. З 1 вересня 1974  року при школі відкрито інтернат на 55 дітей. В ньому працювали вихователі В.Ф. Власенко, В.І. Ясько та няня Є.П. Левченко. Директором школи був Дмитро Миколайович Шамановський. Йому допомагали вчителі В.П. Ясинецький, П.Л. Литвиненко, О.І. Герасимук.

У різні часи школу очолювали: Олександр Степанович Пизик, Степан Євсевійович Поляков, Віктор Костянтинович Клименко, Віктор Павлович Нагорний, Любов Федорівна Кіло, Світлана Миколаївна Славінська, Ніна Семенівна Ковшар, Людмила Петрівна Голиш. Сьогодні директором школи працює Світлана Василівна Стецюра.

В школі навчається 226 учнів, з якими працює трудовий колектив із 44 чоловік. Тут викладають справжні майстри своєї справи: Т.М. Баланюк, Г.І. Білан, К.В. Бубнова, О.В. Дремлюга, Л.В. Кагальонок, І.Ф. Козинець. Восени 2012 року вчитель англійської мови Лілія Володимирівна Кудрява була відзначена Подякою Прем’єр-міністра України  за свій особистий внесок в розвиток освіти.

У школі активно працюють учнівське самоврядування – Президентська республіка «Лідер» та козацький курінь «Таврійські чайки».

У 1989 році в Тавричанці відкрив свої двері для малечі дитячий садок «Ромашка». Його першим завідувачем працювала Тетяна Володимирівна Плюхіна. У 2001 році дитсадок став дошкільним комунальним закладом сільської ради, який з 1999 року очолює Ольга Володимирівна Лизун. В яслах-садочку працюють 4 групи, де перебувають 97 вихованців. А найкращими вихователями закладу жителі громади відзначили Ніну Костянтинівну Господарчук, Ірину Олександрівну Довгу, Лідію Захарівну Калініну, Ніну Андріївну Коваленко і Ольгу Іванівну Ткаченко.

Тавричанська амбулаторія загальної практики сімейної медицини обслуговує жителів двох сільських територіальних громад  – Тавричанської та Дудчинської (села Дудчино, Любимо-Мар`ївка і Любимо-Павлівка). В цьому закладі розміщені: денний стаціонар, лабораторія, кабінети здорової дитини, функціональної діагностики, щеплень, фізіотерапевтичний, масажний,  акушерський та кабінет стоматолога. До послуг відвідувачів лікувальні грязі і озокерито-парафінові вани. З добром та увагою зустрічають селян завідуюча амбулаторією Віра Степанівна Якушева та фельдшер Олексій Олексійович Майба. Багато років сумлінної праці заради здоров`я людей доклала у цьому закладі поважний лікар Уско Ольга Іванівна.

Щорічно улітку робітники «Асканійського»  можуть відпочити на чудовій базі відпочинку на узбережжі Азовського моря. А загалом у 2013 році 260 працівників оздоровились в різних місцях нашої країни, в тому числі використав 40 санаторних путівок.

З легкого пера журналістів село Тавричанка здобула назву – «олімпійська деревня». В штаті господарства налічується 7 кваліфікованих тренерів по різним видам спорту. На стадіоні тренуються 3 футбольні команди, працюють секції настільного тенісу, волейболу, важкої атлетики, боксу, більярду, а у 2012 році відкрито сучасний тенісний корт з синтетичним покриттям та вже будується кінно-спортивна база.

Справжнім надбанням Тавричанської територіальної громади є художня самодіяльність, яка налічує біля 120 чоловік. Під керівництвом завідуючої Тавричанського будинку культури Т.І. Гатицької підіймають настрій селян ансамблі: «Співоче поле», ветеранський «Гарний настрій», дитячий «Яблунька»; танцювальні колективи студії сучасного танцю «Забава плюс» (керівник Є.Б. Соколовська); звеселюють пісні тріо «Надія», «Веселі кумасі» та семикласниця  Л. Ісаєва (керівник Н.А. Ісаєва). Під керівництвом С.О. Галкіної працює клуб в Мар`янівці.

Громаду обслуговують два житлово-комунальних господарства, які вирішують питання водопостачання, водовідведення та інші. В кожному працює по чотири робітника. Тавричанське ЖКГ очолює Анатолій Миколайович Стецюра, а Мар`янівське Дмитро Володимирович Жаркіх.

Загальна площа Тавричанської сільської ради складає 11564,7 га. В тому числі рілля – 9796,5 га, зрошення – 7328 га. Розпайовано сільгоспугідь – 4274,7 га, кількість паїв – 416.

На території сільської ради працюють слідуючі землекористувачі: ДПДГ «Асканійське» (В.О. Найдьонова), ТОВ «Агробізнес» (О.С. Городецький), ПрАТ «ФФІ» (А.С. Сініло), ВАТ «Каховське ХПП» (М.Ф. Стукан), ФГ «Травень» (С.М. Стукан), ПП «Софіта Юг» (Ю.В. Гуцул), ФГ «Ольвія» (І.М. Литвин), ФО А.В. Царук, ФГ «Скіф» (М.Б. Хомяк), ФО М.В. Вербещук, ФО Р.М. Книш, ФГ «Пролісок» (С.М. Дирдін), ФГ «Южанка» (С.М. Дирдін). При цьому ДПДГ «Асканійське» використовує 5594 гектара земель, а ТОВ «Агробізнес» 3177 гектарів.

На чолі Тавричанської сільської ради стояли небайдужі, шановні люди – Прасковія Дмитрівна Ягунова, Валентина Гаврилівна Латишева, Володимир Іванович Фанін, Віра Опанасівна Найдьонова, Валентин Гнатович Господарчук, Микола Васильович Стецюра, Людмила Іванівна Пестрецова,  Олександр Михайлович Нижеголенко (який сьогодні вдруге очолює раду), Микола Петрович Семенов (десять років поспіль) та Любов Федорівна Кіло. Секретарями ради обирались: Катерина Опанасівна Ластовецька, Віра Опанасівна Найдьонова (вісім років поспіль), Людмила Іванівна Пестрецова (загалом 19 років на посаді), Наталія Миколаївна Вереш, Фаїна Петрівна Бісага та Валентина Василівна Токарська.

За підсумками 1972 року в соціалістичному змаганні серед сільських рад третє місто у Каховському районі завоювала Тавричанська сільська рада (голова П.Д. Ягунова). У 1983 році сільська рада двічі (в липні та листопаді) була визнана переможцем у районному змаганні, як рада що перевиконала зобов’язання по закупівлях лишків продуктів тваринництва по всіх видах. Головою ради на той час працювала В.О. Найдьонова. У 2006 році в районному конкурсі за «Кубок Прогресу» Тавричанська рада завоювала I місце з призовим фондом 10000 гривень. А в 2007 році вона була визнана третьою по третій категорії в обласному конкурсі серед селищних та сільських рад і одержала приз у розмірі 10000 гривень. Головою ради на той час працювала Л.Ф. Кіло.

Найбільш заслужених поважних земляків  обирала громада до складу депутатського корпусу Каховської районної ради. Серед них: Ірина Іванівна Бондар, Лідія Олександрівна Бубнова, Мотря Кирилівна  Горбунова, Микола Микитович Калінін, Любов Федорівна Кіло,  Олександр Володимирович Князєв,   Микола Сергійович Ковальчук, Ніна Григорівна Кошель,  Валентина Гаврилівна Латишева, Надія Іванівна Муха, Віктор Григорович Найдьонов, Віра Опанасівна Найдьонова (чотири скликання), Іван Омелянович Романько,  Анатолій Павлович Русалімов, Павло Іванович Сівачок, Валерій Якович Фанін, Параска Данилівна Ягунова.

Афганістан. Болючим спогадом ввійшов він у серця багатьох жителів України. Серед тих, хто пройшов пекло цієї війни є і шановні жителі громади. Це: Анатолій Григорович Зуєнок, Сергій Іванович Калінін, Віктор Єгорович Мельников, Олег Єгорович Самойленко, Анатолій Миколайович Стецюра та Олександр Вікторович Гатило. Особливою щаною відмічають земляки останнього героя.

О.В. Гатило. (04.05.1965 р.-14.04.1985 р.) випускник Тавричанської школи та Новокаховського СПТУ № 7, спокійний, скромний юнак. Любив слухати музику, малювати, цікавився технікою, поважав і любив своїх батьків Ніну Василівну та Віктора Федоровича. Його ім`я ввійшло в книгу безсмертя військової частини № 24785. З листа командира Мазура батькам загиблого героя: «находясь в засаде вместе с друзьями по взводу, разведчиками, обнаружил группу душманов и решительно атаковал их, уничтожая огнем и забрасывая гранатами. Он в этом бою был тяжело ранен, вместе с ним был тяжело ранен и его командир взвода, старший лейтенант Баранкевич.  К великому сожалению от тяжёлой раны Саша скончался. В результате боя было уничтожено 15 душманов, захвачено оружие, гранаты и сорвана диверсия… Подвиг Вашего сына командование части оценило высоко и представило его посмертно к правительственной награде – ордену Красной Звезды».

На честь героя у 1988 році вулиця Зелена села Тавричанки перейменована в вулицю О. Гатила, а у 2006 році у школі відкрито меморіальну дошку.

Ветеранів Тавричанської територіальної громади об’єднують дві первинні організації, на чолі яких більш десяти років очолюють найбільш енергійні ініціативні та поважні люди. У Тавричанці це Олександра Дмитрівна Репілєвська – учасник ансамблю ветеранів, у минулому шкільний бібліотекар, а у Мар’янівці – Марія Юріївна Левицька.

У кінці 19 століття землі у семи кілометрах на південь від Каховки належали купцю, землевласнику Панкеєву К.М. Згідно плану ділянок землі, відмежованих з дачі Каховка К. М. Панкеєва 1896 року: «Участок за №3 в количестве 128 десятин и 94 квадратних сажень» належить «Ивану и Онисиму Коробкиных, Титу, Евграфу и Ермолаю Пономаревым и Вукому Кислому.

В 1896 настоящий план снят с натуры и составлен по натуральному указанию магнитной стрелки частным Землемером и Таксотором Даниилом Литвином».

«Купчая крепость» затверджена 26 лютого 1897 року за №310 «Сумма оценки для облажения сборами»:

Коробки по 500 рублів

Кислий – 968

Пономарьови по 968»

Іван Коробка – заможний селянин, який жив у районі Щеміловки, мав велику сім’ю. Одна з гілок його родини була пов’язана із родиною барона Фальцфейна. Можливо, що барон допоміг Івану побудувати свою цегельню. У середині 90-х років 19 століття на подвір’ї Івана Коробки трапилася велика пожежа – згорів будинок, за який він пізніше отримав страховку. За ці гроші Іван Коробка купив землю своїм синам Івану і Онисиму. А Онисим разом із сином Григорієм будує на хуторі перший будинок.

Коробка Григорій з дружиною Дар’єю

і сином-первенцем Сергієм.

Каховка, 1904 р.

Під час Столипінської реформи хутір поширюється. Із статистичного довідника Тавричеської губернії Дніпровського повіту 1915 р. (Сімферопольське видання) дізнаємося, що Коробки мали 229 десятин землі, де було 5 дворів, мешкали 31 чоловік: чоловічого полу 14, жіночого – 17. Господарство налічувало 23 коня, 13 корів, 10 лошак і телят, вівців, свиней, кіз – 22.

Пізніше на хуторі селяться сім’ї Парфенових, Фесенко, Тельників, Довгопалих, Родюк.

Будинків стає 15: 3 із них належать сім’ї Коробків, 6 – Парфенових, 2 – Фесенка, 2 – Тельника, 1 – Довгопалого, 1 – Родюка. Будинки були розташовані вздовж Чумацького шляху.

У 1923 році хутір Коробки відносився до Великокаховської сільської ради і в ньому проживало 95 жителів.

У 1929 році було розв’язане питання про перехід на колективне господарювання. Перші мешканці хутору Коробки теж спробували організувати товариство по сумісній обробці землі для чого звезли весь інвентар до двору Парфенова, але далі діло не пішло. Почали розбирати свої будинки і виїжджати до Каховки. Від колишнього поселення залишається два-три будинки та дві-три землянки і офіційна назва Коробки. З’являється і неофіційна назва – Виселки.

У 1932 – 1937 рр. з різних кінців Херсонщини: Маячки, Чаплинки, Наталіївки – стали виселять людей, які розміщуються у майже розвалених будинках, живуть по 5-7 сімей в одній кімнаті, відгороджуючись один від одного шторками.

У 1932 р. у Коробки з Чаплинки приїжджають сім’ї Бабенко Ксенії, Скрипніченко Єфросинії, Марії, Орини (Вермієнко), Жихаренка Івана, Степана і Сергія.

У 1933-34 рр. з Наталіївки приїхали Ліфінцева Ганна, Шилко Митрофан та Дар’я, Бережна Клавдія, Петраш Таїсія, Надія (Лебьодкіна), Чабанова Марія, Ляшук Нестор і Олександра, Ткаченко Ганна, Олешко Уляна, Гордійчук Віра, Гаран Марія, Віденко Ганна.

У 1937 р. з Маячки – Остапенко Євдокія, Леоненко Марія, Єрохіна Ганна, Випирайло Петро і Ніна, Іван з дружиною і сестрою Катериною, Осіння Марфа, Пруська Ганна.

Саме з цих сімей розпочинається родовід сучасних Коробків, саме ці люди започаткували нове господарювання – колгоспи.

Колгосп починає будувати землянки, які коштують 1000-1200 рублів (із спогадів Костирі Миколи, мешканця с. Коробки з 1939 р ). У ці 22 землянки переселяються колгоспники та новоприбулі мешканці. Населення росте, народжується діти. 1 вересня 1939 року відкривається початкова школа у пристосованому будинку одного із перших мешканців села Парфенова. Першим директором школи призначається Карножицький Василь Михайлович.

В роки Великої Вітчизняної війни багато коробківців переїхали в інші більш віддалені від Каховки села, дехто евакуювався. А ті, хто залишався в селі, ховали борони, плуги, запчастини від машин «щоб ворогу не дісталося».

На війну з села Коробки пішло 51 чоловік, з яких 29 нагороджені орденами і медалями. Не повернулись у рідне село 22 воїни-односельчанина.

В кінці серпня 1941 року у Коробках вели бої частини 51 Стрілкової дивізії: 23 полк під командуванням капітана Меркулова, 91 противотанковий дивізіон під командуванням капітана Якуніна і 30 розвідбатальон, яким командував капітан Скрипник.

9 вересня 1941 року фашисти ввійшли в село. Більше тижня захищали радянські бійці маленькі Коробки.

На території населеного пункта німці розташували концтабір для військовополонених. Одного разу зігнали всіх жителів у сарай, не пожаліли навіть молодицю з місячною донькою на руках, обложили соломою, привезли бензин, але наказ про спалення людей чомусь відмінили.

Серед інших заходів окупаційної влади була і примусова мобілізація робочої сили до Німеччини.

31 жовтня 1943 року ІІІ Гвардійська дивізія під командуванням капітана Петра Калініна у 8 годині вечора звільнила Коробки від німецько-фашистських загарбників.

Після звільнення від фашистів у селі залишилося 3 корови, один бугай і 5 свиней. Повернувся з евакуації з залишками скота Федір Остапович Сікач, голова колгоспу ім. Ворошилова, бригада якого знаходилась на території с. Коробки. Почалась відбудова господарства.

У 1950 році колгосп імені Ворошилова об’єднали з колгоспами імені Жданова і Димитрова, залишивши за ним ім’я Ворошилова. За колгоспом нараховувалось 249 подвір’їв, 7 вантажних машин, 10 двигунів, 43 плуга, 146 борон, 12 сівалок, 21 культиваторів. 4 косилки.

У 1959 році колгоспи імені Ворошилова, Пушкіна і „Соревнователь” (с.Малокаховка) об’єднали у колгосп імені ХХІ з’їзду КПРС, головою його стала Крахотіна Поліна Андріївна, а в 1963 р. – Барабаш Степан Федорович.

Колгосп об’єднав 7 населених пунктів, 1108 дворів. Господарству належало 38 тракторів, 27 автомобілів, 15 зернових комбайнів, 200 борон, 32 плуга, 53 культиватора. На фермах було 992 корови. На місцях колишніх землянок виросли красиві будинки.

1964 рік – у Коробках побудували нову восьмирічну школу.

1967 рік – по проекту Херсонського філіалу „Дніпростроя” почалась реконструкція села Коробки. Генеральний план забудови населеного пункту був представлений на четвертому Всесоюзному з’їзді архітекторів у Москві Юрієм Васильченком.

До 1970 р. Генеральний план виконано на 1/3, в основному перебудовані центральна та південна частини села. Колгоспники переселились у нові, з комунальними зручностями, помешкання.

У листопаді 1976 року колгосп перетворено у радгосп-технікум-комплексне навчальне господарство. Села Роздольне і Малокаховка відокремились у самостійні господарства, а на базі колгоспу імені ХХІ з’їзду КПРС і Каховського зоотехнічного технікуму, який знаходився у с.Лук’янівці, засновано Каховський радгосп-технікум.

Починаючи з 20 серпня 1979 р. на базі чотирьох технікумів із Лук’янівки , Нововоронцовки, Бехтер, Цюрупинська створена нова навчально-матеріальна база Каховського радгоспу-технікуму.

З 1980 року радгосп-технікум мав земельну площу в 5 164 га, у тому числі 4 611 га ріллі, з них зрошувальних земель – 3 241 га.

На тваринницьких фермах вирощували 3 054 голів великої рогатої худоби, із них: корів – 1000, свиней – 3 515, овець – 3 646.

Все це створили людські руки. Люди – найбільша гордість сільської громади. Найкращі із них мають медалі, 28 чоловік – ордени.

Начальнику мехзагону Кулику Анатолію Івановичу було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням Золотої Зірки і ордена Леніна, також раніше він був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Кавалером ордена Леніна та ордена Знак Пошани став директор радгоспу – технікуму, заслужений робітник сільського господарства Барабаш Степан Федорович. Орден Леніна та орден Трудової Слави III ступеня отримав за свій труд механізатор Ревунов Петро Якович. Також орденом Леніна держава відмітила голову колгоспу імені XXI з’їзду КПРС Крахотіну Поліну Андріївну, а механізатор Погасий Степан Федорович був нагороджений орденом Дружби народів та орденом Знак Пошани. Головний агроном Гречаний Віктор Миколайович та механізатори Величко Олександр Іванович і Серьоженков Іван Якович були удостоєні орденів Трудового Червоного Прапора та Знака Пошани. Викладач радгоспу-технікуму Звягінцева Валентина Павлівна отримала орден Дружби народів.

Кавалерами ордена Трудового Червоного Прапора стали: Гура І.Т., Домантович П., Драксель А.П., Забелла В.М., Сухорукова В.Т., Хірьянова О.У., Юхненко В.І., Якимчук І.Т; ордена Знак Пошани: Бібін В.І., Бойко В.І., Король Н.З., Костиря М.С., Янатьєв І.М.; ордена Трудової Слави III ступеня: Випирайло О.І., Житнікова Л.О., Кисельов Г.М., Ковальчук П.О, Костиря Ю.М., Мальченко О.П..

Знаменною подією 1987 року було визначено нагородження Головним комітетом ВДНГ СРСР колектива Каховського радгоспу – технікуму автобусом РАФ – 2203 з врученням Диплому I ступеня.

На початку 80-тих років минулого сторіччя село Коробки майже зовсім змінило свій вигляд: висаджено 1200 дерев і стільки ж кущів, побудовано торговий комплекс, дитячий садок на 160 місць, фельдшерсько-акушерський пункт, Будинок побуту, Будинок культури з глядацьким залом на 400 місць, багатоповерхові будинки, котеджі, навчальні та лабораторні корпуси на 1200 учнів, три гуртожитка на 360 чоловік кожен, їдальня на 220 посадових місць, спортивні споруди, 3 бібліотеки, з яких одна: при технікумі з читальним залом та книжковим фондом 55 000 екземплярів, а інші при школі і при сільському Будинку культури – з фондом до 50 000 екземплярів.

Працює багато гуртків за інтересами. Особливою повагою користуються хореографічний колектив (керівник Москольченко Н.І.), ложкарі, балалаєчники, ксилофоністи (керівник Гриньов О.Г.), духовий оркестр (керівник Радутний М.С.), троїсті музики (керівник Єрохін О.І.), хор (керівник Передерій О.М.).

Великою подією стала відзнака хореографічного гуртка на Всеукраїнському конкурсі «Софіївські зорі» та присвоєння звання «Зразковий колектив».

На території села працює два музеї. Їх початківцем і керівником довгі роки була вчителька школи Кисельова Людмила Василівна. Завдяки їй вивчено бойовий шлях 51-ї Перекопської та 3-ї Гвардійської дивізій, які в роки Великої Вітчизняної війни захищали і визволяли село Коробки. У 2012 році шановній жінці виконується 90 років з дня народження.

Сучасне село Коробки має вигляд невеликого містечка: багато двоповерхових будинків, котеджів, є один чотирьохповерховий будинок і три п’ятиповерхових. У центрі села розташований торговий комплекс, є своя амбулаторія загальної практики – сімейної медицини, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, парк. Будується храм Святих Кирила та Мефодія Української православної церкви. Село газифіковане.

Візитною карткою села є Каховський державний агротехнічний коледж. У різні роки його очолюють директори: Барабаш С.Ф., Кривобоков І.І., Свириденко В.П., Осаулюк Н.П., Богатирьов Ю.Г.

У коледжі на цей час діє бібліотека з книжковим фондом 65 тис. примірників та читальним залом на 100 місць, працюють комп’ютерні класи з підключенням до всесвітньої мережі Інтернет, спортивний та тренажерний зали, стадіон, аудиторії, три гуртожитки та їдальня. До складу коледжа також входять: ветеринарна клініка та колекційно-дослідне поле площею 2 га., сучасна база для проведення практики студентів.

Територія села Коробки займає 132, 4609 га землі. У Коробках мешкає майже 2 тис. людей різних національностей: українці, росіяни, білоруси, молдовани, татари, німці, узбеки, поляки, болгари.

Місцеве самоврядування здійснює та забезпечує Коробківська сільська рада , яка утворена 19 квітня 1972 року. Першим сільським головою було обрано Блищика Леоніда Семеновича. В подальшому на голову сільської ради обирались Гриньов Петро Семенович, Ширин Валентин Якович, Рябченко Василь Дмитрович, Лашкул Людмила Йосипівна, Калита Василь Якимович.

За підсумками конкурсу серед сільських рад Каховського району в 2005 році Коробківська сільська рада (сільський голова Ширін В.Я., секретар ради Литвиненко В.В.) була визнана переможцем і отримала за перше місце «Кубок прогресу».

З 2006 року сільським головою обрано Сегляника Ігоря Володимировича, який раніше працював вчителем та викладачем технікуму. Понад 26 років обирається беззмінно і працює секретарем сільської ради Морланг Валентина Василівна.

Складні соціально-економічні процеси в країні в кінці ХХ та початку ХХ1 ст. внесли ненайкращі зміни в життя коробчан. Господарство радгоспу припинило своє існування. З часом розпочинаються і стабілізуючи кроки. У 2008 році створено сільське комунальне підприємство (директор Баранов В.В.), яке при постійній підтримці ради та виконкому забезпечує надання комунальних послуг населенню і установам. Починая з 2007 року, завдяки надходженням орендної плати за використання сільськогосподарських земель, стало можливим проведення робіт по ремонту водопровідної та каналізаційної систем, покращення стану роботи дитячого дошкільного навчального закладу і лікарської амбулаторії, відновлення вуличного освітлення.

Обробітком землі в Каховському державному аграрному технікумі займаються інвестори: СТОВ „Таврійська перспектива” (Єрмоленко В.Ф.), П.П. „Фаворит-111″ (Леонтюк С.В.). Також існують фермерські господарства: „Зоря Каховщини” (Кириченко Л.П.), „Каховське” (Мальченко А.О.), „Едельвейс” (Мустафаєв Т.Б.), „Едельвейс-2″ Мустафаєв Т.Т.), „Вінеко” (Шкляр К.Ф.), „Асад” (Коробко В.А.), „Терни – ЛВЛ” (Сатєєв В.В.), „Мадив” (Пашаєв В.В.).

Згідно погосподарської книги станом на 01.01.2012 року на території сільської ради обліковується 607 приватних домогосподарств, з них з присадибними земельними ділянками 347.

У селі Коробки є незвичайна вулиця. Вона розташована не в селі, а за декілька кілометрів від нього. Колись це був хутір Терни. Називали його оазисом серед степу, солов’їним гаєм. На протязі усього ХХ століття сюди приходили за городиною, квітами, на відпочинок мешканці Малокаховки, Каховки, Таврійська, Коробків та інших поселень. Високі духмяні трави, різні дерева надихали на великі почуття, заряджували енергією.

Назву цього хутору ми знаходимо на карті нашого краю на початку ХІХ століття.

В обласному архіві є документи, які засвідчують дату заснування хутора – 1827 рік. За свідченням старожилів Пилипка Данила Івановича і Власенко Ганни Іванівни Терни – німецьке поселення. До тридцятих років ХІХ століття тут зберігався одноповерховий гарний будиночок господаря. Будинки робітників знаходилися там, де була свиноферма. На землях, які використовує фермер Мальченко А.О., квітував сад, напроти – лісок, частина якого збереглася і до нашого часу. Всюди були алейки, посипані піском. Був виритий глибокий котлован для ставка.

Із роками ліва сторона хутору (в бік села Малокаховка), заросла густим не пролазним терном, звідки і пішла назва – Терни.

Коли цю землю купив Яків Якович Малков, то він найняв людей з Каховки, Малокаховки, Британів (Дніпряни), Чорнянки, Любимівки, щоб викорчувати терен. Розчищене місце було продано болгарам під городи.

У роки радянської влади землі хутору відносилися до колгоспу «Червона Культура», головою якого була Реутова Матрьона Леонідівна, пізніше – радгоспу ім. ХХІ з’їзду КПРС (голова Барабаш Степан Федорович).

Заснував хутір німець, який упорядкував місцевість, а в роки Великої вітчизняної війни фашистські загарбники спаплюжили цю землю, заливши її кров’ю невинних жертв. Гітлерівці з метою винищення людей зганяли сюди жителів Каховки з ближніх сіл євреїв, циган, комуністів, в тому числі жінок, дітей, стариків. Змушували знімати з себе дорогі речі, шикували один за одним й наказували штовхати один одного в колодязь. Після цього кидали туди гранати, щоб не було чути криків людей. Так загинув тут Малокаховський сільський голова Клюєв Максим Леонтійович. Перед смертю він крикнув: «Перемога буде за нами!». Живими тут було поховано біля 200 чоловік. На наступний день, після страти, на місці злочину – біля колодязя, підлітки, які йшли на роботу, побачили дитячі іграшки, одяг, документи. В кущах знайшли паспорт Клюєва М.Л. Зараз на цьому місці, напроти бувшої свиноферми, в пам’ять про загиблих, у білій фарбі стоїть братська могила. Її упорядкували трударі фермерського господарства «Мадив» (Пономарьов Віталій Володимирович) та фермерського господарства «Терни ЛВЛ» (Сатєєв Володимир Володимирович).

На сучасній карті Каховського району вже немає хутора Терни, це лише вулиця села Коробки, де розташувались відокремлені фермерські господарства «Каховське», «Едельвейс», «Едельвейс-2». Навколо проходить траса міжміського значення «Одеса – Новоазовськ – Ростов» вздовж якої побудовані автозаправна станція, кафе-бар та встановлено ще один обеліск, присвячений закатованим мешканцям нашого району.

На славній Каховщині, за 25 км на південь від районного центру та 32 км від залізничної станції Каховка, серед безкрайних ланів, залитим гарячим південним сонцем, щедро политих дніпровської водою і оспіваних поетом  М.І. Братаном, розташоване с. Семенівка.

Станом на 01.01.2012 р. його населення складає 1115 чоловік, кількість дворів – 390.

Існує три версії походження назви села.

Перша, що назва походить від прізвища одного із перших поселенців села Семенова Тихона, у сім’ї  якого відзначився  активний, енергійний, молодий комуніст Семенов Петро Тихонович. Він очолював партійний осередок, розподіляв землю, об’єднував актив, проводив агітацію щодо переселення жителів.

Друга, що  у 1923 році при утворенні Каховського району виникла потреба у новій карті. Саме в цей час на поселення приїхала сім’я Пуляєва Семена (він був найстаршим жителем села), і  односельці через повагу до «старійшини», на честь діда Семена, назвали село Семенівкою.

Третя – літературна. Наш поет – земляк М.І. Братан величає рідну Семенівку – Саманівкою. Адже перші хати будувалися із саману. До  20–х років минулого сторіччя  на землях сучасного села Семенівки був дикий степ та декілька сараїв для утримування овець, так звана восьма економія графа М.С.Мордвинова.

У 1783 році Крим і Північна Таврія увійшли до складу Російської держави. За наказом Катерини ІІ таврійські степи стали заселяти поміщики. Освоєння таврійського степу набуло розмаху з появою і укріпленням Чорноморського флоту. Графом М.С. Мордвиновим була викуплена земля по 3 коп. за десятину (1,09 га). Микола Семенович – особа історично відома. Він був правителем Чорноморського Адміралтейства, міністром морських сил. Йому належало 80 тис. десятин землі. Управляючі наймали сезонних працівників із навколишніх сіл (в тому числі й села Нової Маячки), які займалися заготівлею сіна, розводили овець.

У 1920 році перемогою над бароном Врангелем закінчилася громадянська війна. У травні 1921 р. у Новій Маячці був здійснений перерозподіл землі. За місцем проживання усім селянам землі не вистачило, тому вони отримали наділи на 8–й економії Мордвинова (територія сучасної Семенівки).

Одними із перших поселенців були Шатохін Ілля Петрович, Чечин Микола, Трунов Максим, Шахов Іван, Черняєв Устим, Семенов Тихон.

З 1923 року на поселення приїжджають все нові і нові сім’ї. Поселенці будують житла, розорюють цілинні землі, ведуть боротьбу з неграмотністю. Саме в цей час на постійне місце проживання приїхала сім’я Пуляєва Семена. Два його сина: Олексій Семенович і Макар Семенович вели особисте господарство, обробляли землю, озеленяли село, висаджуючи акації.

За рішенням Наталівської сільської ради від 20.09.1924 р.  – кожному жителю належало посадити не менше 3–х дерев, а на 25 дворів підписати одну газету. У селі ж тоді у 39 дворах проживало 177 чоловік.

У 1927 р. почала функціонувати початкова школа, а першою вчителькою була Чебукіна (Артамонова) Ликерія Якимівна, яка приїхала з м. Каховки. У подальшому за свою педагогічну діяльність двічі удостоєна орденом Трудового Червоного прапора.

У цьому ж році в селі Семенівка було організовано товариство по спільному обробітку землі (ТСОЗ). Головою обрали комуніста Пуляєва Олексія Семеновича.  Також була організована бригада по заготівлі зерна і його реалізації, яка збирала урожай у селах Дудчино, Наталівка, Костогризівка, Богданівка. З урожаю 1927 року жителі села здали додаткову сільськогосподарську продукцію і на виручені гроші одержали новий трактор. Весною 1928 року трактор зустріли всім селом. Першим трактористом був Михайленко Олександр Кіндратович.

На початку 30 – х років у селах Каховського району почали створюватись колективні господарства. Так у 1929 році в селі Семенівка була організована комуна. Споруджуються корівник, амбари, конюшні. Весною 1929 року держава виділила громаді 50 племінних корів, 2 племінних жеребця, коней. Завідуючим фермою призначили комуніста Чебукіна Івана Сергійовича.

За час існування комуни (1933 р.) було організовано машинно–тракторний кущ, який у 1934 році переріс у МТС.  На цей час машинно–тракторна станція нараховувала 37 тракторів та 3 комбайни. МТС обслуговувала до 20 господарств, які вирощували озиму пшеницю, ячмінь, кукурудзу, бавовну. Перед війною в МТС нараховувалося 110 тракторів, 140 комбайнів, 9 автомашин. Урожай 1933 року був вкрай низький, як результат – голод. Але завдяки комуні люди вижили: у селі було організовано харчування.

У 1934 році комуна була реорганізована у сільськогосподарську артіль (колгосп ім. Сталіна). Головою колгоспу був обраний Янковський Григорій Петрович. Уміле керівництво правління колгоспу вивело господарство у число передових. За високі надої молока Ходос Віра Данилівна (1895 р.н.) була нагороджена орденом «Знак пошани» та орденом Трудового Червоного Прапора.

У 1937 році у робітничому селі з МТС відкрита семирічна школа.

1941 рік . Розпочалася Велика Вітчизняна війна …

Працівники МТС, дорослі чоловіки села пішли на фронт, а частина семенівців ще до війни була в діючій армії.

Горя і лиха натерпілися селяни скрізь: на фронтах, у партизанських загонах, у тилу, на примусових роботах у Німеччині. Тричі в Семенівці із 1941 – 1943 років проводився набір молодих людей на примусові роботи. Тільки до першого набору потрапило 30 хлопців і дівчат. До Німеччини були відправлені Філь  Марія Іванівна, Карпенко Ніна Андріївна, Пуляєва Олександра Олександрівна, Охріменко Любов Миколаївна, Новосельцева Віра Іванівна, Пуляєв Єгор…

1 листопада 1943 року село було звільнено частинами 2-ї Гвардійської армії під командуванням генерал–лейтенанта Г. Захарова, зокрема 2–м Гвардійським корпусом.

Німецькі окупанти нанесли колгоспу збитків на 47 млн карбованців. Ще більші збитки нанесено Семенівській МТС. Після війни землі обробляли на коровах, косили вручну.

У листопаді 1944 р. Семенівська МТС відновила свою діяльність і обслуговувала колгоспи південної частини Каховського району до 1958 року.

На фронти Великої Вітчизняної війни Семенівці відправили 121 односельця. На вівтар перемоги покладено 54 життя, доля п’ятьох залишилась невідомою і до сьогоднішніх днів. Живими додому із страшної війни повернулися шістдесят двоє. Серед них дві жінки були безпосередніми учасниками бойових дій. Чебукіна  Віра вступила у діючу армію при визволені села, а Гузенко (Саніна) Євдокія Петрівна розпочала воєнну дорогу в далекому Хабаровському краю і закінчила в столиці Чехословаччини – Празі, із точністю  до одного дня вона пробула в армії 7 років. Нагороджена орденом Вітчизняної війни, орденом Червоної Зірки, медалями «За оборону Сталінграда», «За бойові заслуги» (при форсуванні Дніпра врятувала 250 поранених) та багатьма ювілейними медалями.

У післявоєнні роки йшла відбудова села.

В 1944 році головою колгоспу став Новохижній Іван Васильович. Він швидко налагодив дисципліну, багато зробив для відновлення господарства.

Самовіддана праця колгоспників дала можливість поступово підняти господарство. До початку 1950 року колгосп досяг довоєнного рівня виробництва продукції.

Велика робота проводилася також у галузі культурного будівництва. У 1947 році відновила свою діяльність Семенівська семирічна школа. До занять у школі приступило 209 учнів із 12 навколишніх сіл.

У 1958 році МТС було реорганізовано в «Сільгосптехніку», виробнича база була передислокована в Каховку та Чорнянку. У зв’язку з цим із села від’їхала значна частина працівників. Останнім директором МТС працював Заєць Григорій Степанович.

У 1959 році три колгоспи – ім. Леніна (с. Костогризово, Наталівка), ім. Сталіна (с. Семенівка), «Перемога» (с. Чорноморівка) – об’єдналися в один колгосп імені Сталіна, а з 1960 року він отримав назву – «Україна».

Велику роль у господарському і культурному житті села відіграє створена у 1955 р. Семенівська сільська рада. Вона стала правонаступницею Наталіївської сільської ради, яка існувала з 1918 року. Питання розвитку економіки, побуту, торгівлі, благоустрою, медицини, освіти і культури – усього багатогранного життя селян постійно знаходиться у центрі уваги сільської ради та правління колгоспу «Україна».

У листопаді 1958 р. відкрилася дільнична лікарня на 25 ліжкомісць, яка була передислокована із с. Богданівки. Довгі роки завідувала лікарнею Колісниченко Ніна Іванівна. Лікарня обслуговувала 13 навколишніх сіл з населенням 2500 чоловік і діяла до 1967 року.

У 1964 році був зданий в експлуатацію дитячий садок, а в 1965 році – Будинок культури. У 1967 році колгоспом «Україна» збудована школа на 320 місць.

Село розбудовувалось. У 1965 році відсвяткували новосілля 50 сімей. Був закладений парк із 56 порід дерев. На той час у колгоспі налічувалось 63 трактори. 1958 – 1975 р.р. –  це період головування господарством Шешені Миколи Васильовича. Колгосп «Україна» отримав прибутку 2 150 000 крб. Усього в 1967 році в колгоспі обслуговувалося 14 532 га сільськогосподарських земель. Доблесну працю передовиків виробництва було високо оцінено державою. Більше як 70 колгоспників нагороджені орденами і медалями: доярка Саніна М.П. – орденом Трудового Червоного прапора , Шешеня М.В. – орденом Трудового Червоного прапора та орденом «Знак Пошани», головний агроном Макаренко М.І. – орденом Леніна.

Бувший парторг, пізніше голова колгоспу «Україна» Нікіченко М.С. нагороджений орденом «Знак пошани» та двома орденами  Трудового Червоного прапора.

На роки головування колгоспом «Україна» Якущенка Григорія Івановича  у 1973 році на виснажені землі прийшла велика вода Каховської зрошувальної системи. Через 8 років була введена в дію – друга черга меліоративної мережі.

Кожна сотка поливної землі використовувалася з великою віддачею. Врожайність зернових підвищилась у середньому до 47 – 55 центнерів з гектара, піднялись і врожаї інших культур.

Господарство дбайливо будувало будинки для своїх колгоспників. Виросло 6 нових вулиць, 12 – одяглися в асфальт. Колгосп входить до числа передовиків із продуктивності тваринництва та продажу країні сільгосппродукції.  Запрацював комбінат побутового обслуговування.

Красномовний штрих до стилю праці голови Якущенка Г.І. – діловитість. За його ініціативи на селі було збудовано дитячий садок, амбулаторію, гараж, пекарню, маслобійню, критий зернотік,  чотири корівники, будинки механізатора та тваринників, розбудовано школа. Урожай зернових збільшився вдвічі. Колгосп «Україна» за рік досягає 2 млн крб. чистого прибутку, із них – 700 000 крб за вирощену та реалізовану картоплю. Григорій Іванович Якущенко завоював авторитет у жителів села не тільки умінням господарювати, а й умінням спілкуватися з людьми. За сумлінну працю нагороджений орденом Трудового Червоного прапора.

За 18-річний період головування колгоспом «Україна» Якущенком Григорієм Івановичем колгосп неодноразово нагороджувався перехідними Червоними прапорами ЦК Компартії України і Ради Міністрів України, та тричі нагороджувався Червоним прапором УЦ КПРС та Ради Міністрів СРСР.

В трудовому колективі зросла плеяда передовиків виробництва, працю яких відзначила держава.

Начальник механізованого загону Ліфінцев Л.М. нагороджений орденом Леніна, орденами Жовтневої Революції та Трудового Червоного прапора.

Доярка Саніна М.П. нагороджена орденами Жовтневої Революції та Трудового Червоного Прапора.

Доярка Стеблина Л.О. – делегат Всесоюзного ІІІ з’їзду колгоспників, нагороджена орденами Жовтневої Революції та «Знак пошани».

Знатний механізатор Портний Т.А. – почесний колгоспник, учасник Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденом «Знак пошани» та медаллю «За трудову доблесть».

Ходос В.С. – шофер, пізніше механізатор, нагороджений орденом «Знак пошани» та орденом Трудової слави ІІ ступеня.

Оксененко І.А. – знатний тракторист, нагороджений двома орденами Знак пошани.

Стеблина І.П. – знатний комбайнер, нагороджений орденами «Знак пошани» та Трудового Червоного прапора.

Шешеня П.В. – знатний комбайнер, нагороджений орденом «Знак пошани».

Касьяненко В.А. – передовий комбайнер, нагороджений орденом «Знак пошани».

Носенко В.Є. – передовий комбайнер Каховського району, нагороджений медаллю «За трудову доблесть» та орденом Трудового Червоного прапора.

Саніна М.П. – одна з кращих доярок з Каховського району, нагороджена орденом Жовтневої Революції.

Штефан М.Л., Прудський І.П. – передові механізатори, нагороджені орденами Трудової слави ІІ та ІІІ ступеня.

Черняєва Л.І. – доярка, нагороджена орденом Трудового Червоного прапора.

Слісаренко З.У. – передова доярка, нагороджена орденом «Знак пошани».

Ліфінцев В.М. – голова сільської ради декількох скликань, нагороджений орденом «Знак пошани».

Поряд з орденоносцями працювали і примножували славу багаторазові переможці соціалістичного змагання, імена яких занесені на Дошку Пошани та Книгу Пошани:

Баран І.Г. – передовий шофер колгоспу;

Моша Н.М. – завідуюча свинофермою;

Новосельцева Г.М. – головний зоотехнік колгоспу;

Савина Л.П. – бригадир польової бригади;

Денисенко Н.С. – свинарка;

Саніна С.І. – свинарка;

Меленчук Р.І. – свинарка;

Баранова В.М. – доярка;

Васильєва Г.М. – доярка;

Пуляєва Н.М – доярка;

Ступка Н.А. – доярка;

Пуляєв І.С. – майстер наладчик;

Охріменко Л.М. – колгоспниця;

Шахов П.І. – скотар;

Хмеловський В.Г. – завідуючий фермою;

Копича М.П. – колгоспниця;

Охріменко С.І. – секретар партійної організації;

Карпенко Н.А. – телятниця;

Саніна К.М. – телятниця;

Охріменко Г.М. – учитель, командир колгоспної санітарної дружини кращої в районі та однією з кращих в Херсонській області.

Сумлінно працювати допомагали колгоспникам працівники дитячого садка, які доглядали та виховували їх дітей.:

Мороз Н.Ф. – завідуюча садочком;

Ліфінцева В.М. – медична сестра;

Зайцева Є.І. – завгосп;

Бондар В.С. – прачка;

Михайленко О.Ф., Петрович Т.М., Волкова Н.Г., Мельник Л.Ф., Воробйова Л.Л., Хлистова Н.М. – вихователі.

До хліба завжди була пісня, яка лунала з уст активних учасниць художньої самодіяльності: Михайлюк А.С., Підкова К.М., Шаповалова Т.А., Хлистова М.О. Сьогодні естафету перейняв ансамбль «Вербиченька», який удостоєний звання «Народний колектив».

Велику роль у господарському і культурному житті села відіграє Семенівська сільська рада (від 1955 року). Першим її головою був Онищенко Іван Іванович. Його послідовниками стали Ульяницька Н.І., Ліфінцев Л.М., Ліфінцев В.М. (4 скликання), Якушенко Г.І. (2 скликання), Пупенко О.М., Канавський Д.Ф., Кушнір І.І., Квасов Ю.М. (2 скликання).

Питання розвитку економіки, побуту, торгівлі, благоустрою, медицини, освіти, дошкільного виховання, культури постійно знаходяться в центрі уваги ради і її виконавчого комітету. У сільській раді 35 р. відпрацювала Хлистова Н.М. на посаді бухгалтера та головного бухгалтера, понад 30 р. паспортистом та інспектором військово-облікового столу Охріменко Л.І., 26 років секретарем сільської ради Мазур Л.М., яка обирається на цю посаду восьме скликання поспіль.

На сьогодні загальна площа території Семенівської сільської ради складає 3284,7 гектара земель (сільгоспугідь – 3005,3 га, ріллі – 2908,6 га). На землях сільської ради працюють сільськогосподарські підприємства різних форм власності: Фермерське господарство «Алтанал» (Червіоний О.В.), ППСК «Зорецвіт» (Король В.В.), ДП «Югагрофорс» (Купенко В.В.), Фермерське господарство «Віта» (Гуцов В.І.), ТОВ «Агростар» (Лохматов Є.В.), Фермерське господарство «Віксан» (Санін В.О.), ТОВ «Південь-Агрокомінвест»          (Бабаєв Р.Д.), Фермерське господарство «Оля» (Якушенко І.Г.) та 18 одноосібників.

На передодні Свята Перемоги у 2011 році Асамблея бізнес-еліти України вручила О. Червоному, керівнику ФГ «Алтанал» громадський орден «Лицар Вітчизни» Золотий хрест честі і звитяги.

На території села функціонують дитячий садок «Колосочок», магазин  райспоживспілки, 2 приватних магазини Штефан С.І. та приватні магазини Михайлюка  Ю.П. і Мурашової Н.М., амбулаторія загальної практики – сімейної медицини (Андрєєва Т.С., Мануйло С.П., Рогова Н.В. сільське комунальне підприємство (керівник Процак Р.В.), будинок культури із залом на 250 місць (директор Мальчевська В.М.), бібліотека із книжковим фондом 12 тисяч екземплярів (Уманець Р.П.), АТС на 100 номерів, відділення поштового зв’язку (Ліпницька Л.Ф.).

Окрасою в центрі с. Семенівки є школа. Це навчально-виховний комплекс (двоповерхова споруда, що складається з 4 корпусів, з’єднаних перехідними галереями, та 4-х додаткових корпусів). На шкільному подвір’ї, серед зелені і квітів, стоїть пам’ятник Т.Г. Шевченко. Тут, єдиний на район, музейний комплекс, де вміщено історію села і школи (вісім залів з незліченою кількістю цікавих експонатів). У 2008 році музей визнано кращим у області, а у 2011 році присвоєно звання «Зразковий музей».

Навчальний заклад має славну історію. Довгий час школа була єдиним осередком середньої освіти в південній частині Каховського району. Розвитку Семенівської школи сприяв тісний зв’язок з базовим господарством. Колгосп «Україна» допомагав навчальному закладу матеріально, а школа була постійним помічником комгоспу. З 1973 року очолю Семенівську школу Носенко А.В. За його директорування школа перетворилась на унікальний заклад і була визнана в 1981 р. зразковою та кращою сільською школою в області. З 1991 р. стала розвиватись як соціально-педагогічний комплекс, а згодом – як навчально-виховний. За ініціативи Анатолія Володимировича та під його керівництвом були збудовані навчальна майстерня, корпус професійного навчання, типовий пришкільний інтернат, новий корпус навчальних кабінетів, корпус актового і спортивного залів, відкритий літній басейн, 12-квартирний будинок учителів, облаштовано культурно-спортивний комплекс. Держава оцінила працю          А.В. Носенка на освітянській ниві. Він нагороджений орденами «Знак Пошани», «За заслуги ІІІ ступеня», має почесне звання «Заслужений працівник освіти».

У сучасній школі працює 22 педагоги. Учителів вищої категорії – 9, з них 4 мають звання «учитель-методист» (Носенко А.В., Носенко Н.Л.,          Пупенко О.М., Зозуля К.М.). 4 – звання «старший учитель» (Сидоренко Г.М., Сидоренко Т.М., Хижинська Т.М., Дідик О.Д.), 6 – «Відмінник освіти». Більше 40 років самовіддано працюють у Семенівський школі Пуляєва А.Є.,         Зозуля К.М., Сидоренко А.В. Значний внесок у розвиток школи зробила у свій час Жаровська А.С., яка нагороджена медаллю А.С. Макаренка.

Семенівська школа була і є школою педагогічною майстерністю. 12 рік поспіль семенівські учні утримають першість у районних предметних олімпіадах, є призерами різноманітних творчих конкурсів та спортивних змагань різних рівнів. Працює музична школа, фізкультурно-спортивний клуб.

На території Семенівської сільської ради з 2005 року працює комунальна установа Каховської районної пожежної охорони (начальник Настенко В.М.). Вона обслуговує адміністративні, житлові та промислові об’єкти на території   8 сільських рад або 12 населених пунктів. У розпорядженні пожежної охорони 2 пожежних автомобіля. З початку існування зареєстровано 78 виїздів на пожежі.

Історія сама не пишеться, її творять люди. Тож у центрі села височиться пам’ятник воїнам, загиблим в роки Великої Вітчизняної війни. У степу за селом встановлено пам’ятник з написом «Всему начало – хлеб и борозда», який символізує зібраний образ сільських хліборобів (барельєф на ньому присвячений Івану Арсенійовичу Оксененку – трударю із 40-м стажем роботи на землі), а в селі встановлено пам’ятник, який уособлює зібраний образ сільських шоферів.

У Семенівці народився відомий український письменник Жихарєв М.С. Багато поезій присвятив рідному селу, односельцям поет, прозаїк, драматург, лауреат премії імені А. Малишка М.І. Братан, який був більше 30 років незмінним головою Херсонської філії Національної спілки письменників України. За рішенням виконкому Семенівської сільської ради від 20 грудня 2004 року М.І. Братану присвоєно почесне звання громадянина с. Семенівки. На будівлі Семенівської школи відомому митцю встановлено меморіальну дошку

         Наш поет-земляк писав:

Під гожим небом в рідному селі

Ідуть хати з минулого в майбутнє.

Над ними людські долі многотрудні

Летять, неначе в ірій журавлі.

Нехай же майбутнє принесе степовій Семенівці процвітання, достаток, а людські долі будуть світлими та щасливими.

Серед степів красивих та водночас безжальних і грізних, у 1838 році кріпаками графа Строганова, який купив у Дніпровському повіті землю та перевіз своїх селян з слобід Берестовка, Комличка, Семенівка Гадячьського повіту Полтавської губернії, було засноване село Дмитрівка. Село деякий час, у минулому, носило назву Тащенак та було центром Дмитрівської волості Дніпровського повіту. До складу Дмитрівської волості входило чотири селища, які належали колишнім заможнім селянам.

У 1844 році у селі побудували храм Преображення Господня, а перший учбовий заклад – народну школу у Дмитрівці відкрили лише у кінці XIX сторіччя, тому, як зафіксували статистики у 1885 році, серед 572 мешканців села було всього 15 писемних чоловіків і ні однієї жінки.

Крім церкви та народної школи у селі розташовувалось волосне правління та крамниця, а за 12 верст – цегельний та черепичний заводики.

Перепис населення від 1885 року свідчить, що на території Дмитрівської волості розташувалося 162 двори, в яких мешкало 499 чоловіків та 486 жінок. В користуванні селян по уставних грамотах зосереджувалося 1293,5 десятин землі, 904 десятини з яких були пахотними, це близько 60 десятин на душу населення. На початку XX століття за селом налічувалось 1500 душ та 1050 десятин землі. Зате на сусідніх хуторах Кравченка, Прищепи, Падалка багаті господарі мали по 200 – 300 гектарів землі, а селяни по 2 – 3,5 гектарів.

Глибокою прірвою пролягла між багатими і бідними соціальна нерівність. Безземелля, бідність, високі обробки, 14-16 годинний робочий день, безправ’я, безграмотність, таким було життя підневільних селян. Бунтівниче, волелюбне селянське єство не витримувало наруги над собою. В селі проходили зібрання на яких люди вимагали зниження орендної плати, виступали проти ліквідації малоземельних господарств, за подолання безграмотності.

Активними учасниками революційного руху в селі Дмитрівка в 1905-1907 роках були Тимофій Соляник, Петро Шарко, Лазар Гречаний, Синіцин – вчитель Дмитрівського земського училища. Ці люди були провісниками новітньої зореносної доби.

З 1901 по 1906 рік в Дмитрівській школі (земському училищі)працював Георгій Михайлович Синіцин – революціонер, соратник та товариш Олександра Дмитровича Цюрупи.

Багряні вітри революції принесли зміни в далеке таврійське село. У 1918 році створений перший орган радянської влади – Рада робітничих і червоноармійських депутатів, головою якого став Т.Г. Гречаний. До складу Ради входили: село Дмитрівка (всього 1541 чол., з них – 27 росіян, 3 євреї, 1511 українців); село Царицино (всього 333 чол., з них -331 українець та 2 чол. армян); село Зелена Рубанівка (всього 330 чол., з них – 272 росіянина, 15 українців, 37 білорусів та 6 німців); село Подівка (всього 103 чол. – всі українці; відділення – хутір № 4 – (всього 159 чол. з них 84 українців та 75 росіян); хутір № 6 (всього 189 чол. з них 147 українців та 42 росіянина); хутір № 8 (всього 171 чоловік – всі українці).

Після створення у різні роки Дмитрівську сільську раду очолювали: Чернявський К.К., Беляєв І.І., Шарко В.С., Бойченко В.Ф., Владимаренко З.І., Назаренко В.П., Павленко В.В., Ходос С.В., Данильчук А.М., Зіненко О.О., Землянська Л.Т..

З документів державного архіву відомо, що у двадцятих роках XIX ст. у Дмитрівці знаходилась хата-читальня. У червні 1921 року у будинку Огданця відкрили, як зазначено у документах, «лікарненьку» на 10 місяців і народну аптеку. А у 1927 році на честь 10-річчя Жовтня всім селом збудували лікарню.

У квітні 1923 року у Дмитрівці було вирішено створити сільськогосподарське кредитове товариство, а в січні 1924 року було засноване сільськогосподарське кредитове товариство «Праця», яке налічувало 160 селян. У лютому 1925 року у селі була створена також й трудова сільськогосподарська артіль «Червоний орач» ім. Г.І. Петровського, яка об’єднувала 9 селян. Очолив цей прообраз колгоспу селянин Михайло Феодосійович Щербина, сім’я якого складалася із 3-х їдоків. До артілі він віддав свого коня, корову, фургон та борону.

В кінці 1928 року передові люди села Дмитрівки Тимофій Юхимович Шарко, Іван Євгенович Соляник, Петро Якович Архипов, Степан Маркіянович Соляник, Василь Архипов вирішили об’єднатися в товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ) і назвали його «Аргокультура». Бідняки повністю забезпечили себе хлібом і кормами, а лишки продали державі. Хороший приклад «Агрокультури» привів до створення у 1929 році ще двох артілей «Перемога» та «Червоний лан», які очолили Варава Г.В. і Чуприна Н.Я..

У другій половині 1930 року всі ТСОЗи об’єднались в одну сільськогосподарську артіль «Агронезаможник» (пізніше колгосп ім. Кагановича), яку очолив Прокіп Карпович Мішура, а обслуговувала її Каховська МТС, що тримала на цих землях 7 тракторів і 3 молотарки. Фундатори колгоспу Дмитро Осінній, секретар партячейки О.А. Воропай, перший тракторист Іван Римаренко, Василь Кучеренко, Іван Калініченко, Леонтій та Євдокія Циганенки, Антон Соляник, комбайнер Петров Пимон Антонович, згодом нагороджений орденом трудового Червоного Прапору.

Народ прагнув будувати нове життя, підносити культуру землеробства, прагнув духовного збагачення. На колгоспних полях зріли пшениці і буряки, виноград і бавовник, городина, цвіли сади. Але його упевнену ходу, його світлий день надії безжально обірвала Велика Вітчизняна війна. 69 наших односельців не повернулися до золотих нескошених хлібів, до матерів, дружин, дітей. Серед них: Павло Іванович Бойко (загинув, визволяючи Латвію), Андрій Шарко (комсомолець організатор сільської молоді, загинув у боях під Москвою), Падалка Семен Семенович (загинув у Германії вже після оголошення Перемоги), Юрченко Григорій Купріянович (загинув у Білорусії), перший голова колгоспу Прокіп Карпович Мішура. І таких більше 60 чоловік.

Ратному подвигу у роки війни прирівнювалась і масовіддана праця трудівників тилу – жінок, старших людей та дітей, які не давали згаснути вогнищу життя в селі. Вони сіяли, збирали, будували, заготовляли корм худобі, вносячи свій неоцінений вклад у перемогу. На цей йшов увесь їхній час. Навіть поплакати не було коли. Це про Н.П. Приходько, А.Я. Щербину, В.П. Приходько, Е.Я. Архіпову, О.К. Владимаренко, Г.С. Чуприну і багатьох інших жінок – трудівниць.

Повоєнний час – це час ентузіазму, запалу повоєнних надій, рвучкий, наповнений працею період. Відбудовували село, заліковували рани землі. Скільки нових імен було серед маяків колгоспу: це доярка Н.І. Калініченко, тракторист П.О. Приходько, пташниці А.Г. Мовлян, М.І. Прасова, чабан-орденоносець Ф.П. Пилипенко, бригадир ферми К.М. Шаля, доярки, нагороджені орденом Леніна, К.М., Облаєва та К.Л. Гречана і багато інших.

Артіль «Нове життя» (надалі колгосп «Нове життя»), в селі Діброва, яку очолював у післявоєнний час Федір Купріянович Юрченко, мала 5 тваринницьких ферм, млин, 3 автомашини та інший сільгоспінвентар. В авангарді за одержання високих врожаїв були: тракторна бригада, яку очолював Юрченко Михайло, плугатарі Ольга Пилипенко, Ніна Мовлян, Петро Мішура, ланки, які очолювали тт. Алімова, Кириченко, Воробйова, Пилипенко. А у 1953 році доярка колгоспу «Нове життя» Юрченко Галина, яка надоїла від однієї корови по 3500 л молока за рік і стала учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

У 1953 році два колгоспи імені Кагановича та «Нове життя» очолювали два брати Юрченки – Михайло та Федір, а у 1954 році ці колгоспи обєднали у один – колгосп «Нове життя», який і існував до моменту реформування господарства.

В різні періоди життя, на різних його етапах становлення, керманичами колгоспу були Пимон Антонович Петров, Михайло Купріянович Юрченко, Андрій Антонович Сімак, Петро Іванович Лазник, Галина Степанівна Соколова, Олександр Миколайович Пузанов. Усі вони прагнули вести господарство шляхом творення достатку і благополуччя.

Починаючи з 1958 року господарство має тісні зв’язки з науково-дослідницьким інститутом ім. Іванова «Асканія Нова», Херсонським сільсьгоспінститутом, Українським науково дослідним інститутом зрошувального землеробства. У цей час закладаються підвалини створення племзаводу у господарстві, зростає виробництво молока, м’яса, яєць. Крім тваринництва у колгоспі було закладено сад, виноградники, вирощувались овочі, зернові кормові та технічні культури.

Свою багату історію в розвиток сільської територіальної громади внесла і Дмитрівська школа. В різні роки її очолювали: Яриловець І.Д., Запорожець П.Ф., Ладижинський М.С., Осіння З.С., Стеценко Л.П., Леоненко Г.П., Щербина В.В., Фесенко Л.Я., Костіна О.І., Пясецький О.І., Ходос С.В., Богачук Т.В., Ляшко В.В., Землянська Л.Т., Павленко Н.І.

По-перше Дмитрівська школа була церковно-приходською,земським училищем та сільською школою з чотирьохрічним навчанням. В радянські часи, в період ліквідації неписемності та малописемності школа стає семирічкою і розміщується в двох приміщеннях (південне – молодші класи, північне – старші класи). У п’ятдесяті роки двадцятого сторіччя в с. Царицино (Діброво) працює пришкільний інтернат.

В 1968 році Дмитрівська школа почала функціонувати як восьмирічна, з 1988 року вона стає середньою, потім комплексом «Школа – дитсадок» і на цей час загальноосвітнім закладом I-III ступенів. Чудово що будівля церковно-приходської школи (земського училища) до цих часів збереглась і використовується в учбовому процесі, як майстерня.

Наприкінці 70-х років в господарстві виросла ціла низка новобудов: у 1964 році збудовано новий будинок культури, житлові будинки для робітників та спеціалістів колгоспу, пекарня, млин, маслоцех, консервний цех по переробці овочевих культур, тваринницький комплекс, де до послуг працівників були магазин, їдальня, сауна, профілакторій та кімната відпочинку, розпочав роботу маслосирцех. Обслуговування населення здійснював новий Будинок побуту, новий магазин та молодіжне кафе, фельдшерсько-акушерський пункт, сільська рада. У 80-х роках побудували нове приміщення комплексу дитячий садок-школа.

З року в рік колгосп виконував плани по виробництву і продажу державі сільгосппродукції. За особливі заслуги високих нагород були удостоєні доярки – чотиритисячності Бондаренко Н.П., Соляник О. Н., Шелофаст В.Й., Щербина К.Г., хлібороби-новатори Мішура Н.А., Владимаренко М.П. та інші. Всього сімдесят наших односельців за сумлінну працю отримали ордени і медалі.

За успіхи, досягнуті в сільському господарстві в одинадцятій п’ятирічці колгосп нагороджений перехідним Червоним прапором ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦСПС і ЦК ВЛКСМ, а також відзначений бронзовою медаллю Виставки досягнень народного господарства СРСР і золотою медаллю ВДНС УРСР. Колектив колгоспу одержав Почесну грамоту  ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦСПС і ЦК ВЛКСМ за досягнуті результати на честь 70-річча Жовтневої революції.

Часи перебудови надзвичайно болісно і неоднозначно вплинули на реформування аграрного сектора. Становлення нових земельних та майнових відносин призвело до того, що господарство, яке спочатку мало назву ЗАТ «Нове життя», потім стало СТОВ «Агромир», СТОВ «Агропартнер», СТОВ «Агросвіт».

На цей час сільськогосподарські землі бувшого господарства використовуються ТОВ «Агро-Бізнес-2» (Бабаян С.Л.), ПрАТ «Фрідом Фарм Інтернешнл» (Медолиз М.М. і Сініло А.С.) та фермерським господарством «Альтаїр-2009» (Єгоров Г.А.).

Дмитрівська сільська рада об’єднує два села Дмитрівку та Діброву і займає площу 4808,5 гектарів, з яких ріллі 4481,56 гектара, в тому числі під зрошенням – 2807,5 гектарів.

3679 гектарів землі розпайоване і знаходиться в приватній власності 617 пайщиків.

На території Дмитрівської сільської громади проживає 867 мешканців з них: 806 (249 господарств) у Дмитрівці та 61 (15 господарств) у Діброві.

В селі Дмитрівка багато розвинута соціальна сфера.

Нова будівля Дмитрівської школи введена в дію у 1968 році. На сьогодні в двох окремих корпусах навчається 98 учнів, а в цілому школа розрахована на 320 учнів. В окремому приміщенні розмішена майстерня, спортивна зала. Є чудова їдальня, актова зала, 15 кабінетів, в тому числі кабінет інформатики, музей Бойової та трудової слави села і етнографічна кімната.

В школі працюють 19 педагогів з вищою освітою, з яких 7 – вчителі вищої категорії, два мають звання «Старший вчитель», троє «Відмінник освіти». Відмінно, що Крилова Євгенія Семенівна працює у школі – 47 років, Герман Лідія Іванівна – 40 років, Дашковська Валентина Миколаївна – 35 років, а Павленко Наталія Іванівна – 34 роки.

В школі діють 12 гуртків, секції Малої академії наук. Учнівське самоврядування здійснюється через козацьку республіку (кіш імені Богдана Хмельницького), яка об’єднує 7 куренів.

Дошкільну освіту здійснює дошкільний навчальний заклад «Малятко». Двоповерхове приміщення дитячого садка розраховане на 108 діток. На сьогодні в ньому функціонує одна різновікова змішана група з 19 діток. В дитячому садку, де є спортивна та актова зала, працюють 7 вихователів.

В фельдшерсько-акушерському пункті надають допомогу 4 медичних працівника, а в Дмитрівському сільському будинку культури організовує дозвілля селян 3 працівника. В селі працює бібліотека, 5 об’єктів  Каховської райспоживспілки (Раїлко Б.А. і Тарасенко Т.П.) та 3 приватних підприємств торгівлі (Черевко А.Є. і Куцар В.І.).

Водозабезпечення населенню та інші комунальні послуги надає СКП «Дмитрівський сількомунгосп», в якому працює 5 працівників під керівництвом – Куришка Сергія Вікторовича.

Не нудьгує і ветеранська організація, що об’єднує 189 пенсіонерів. ЇЇ роботою активно керує Конюшенко Наталія Іванівна.

Календар
Жовтень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Анонси подій

До уваги учасників АТО

УКРАЇНА-ЄС

  • Архів новин
    StatPress
    Visits today: 209