- Каховський район
- Райдержадміністрація
- Районна рада
- Територіальні громади
- Асканія Нова селищна рада
- Великолепетиська селищна рада
- Верхньорогачицька селищна рада
- Горностаївська селищна рада
- Зеленопідська сільська рада
- Каховська міська рада
- Костянтинівська сільська рада
- Любимівська селищна рада
- Новокаховська міська рада
- Присиваська сільська рада
- Рубанівська сільська рада
- Тавричанська сільська рада
- Таврійська міська рада
- Хрестівська сільська рада
- Чаплинська селищна рада
- Нормативно-правова база
- Законодавчі акти
- Регулювання діяльності апарату
- Розпорядження
- Реєстр угод, колективних договорів
- Нормативно-правові акти
- Освіта, молодь, спорт
- Культура
- Служба у справах дітей
- Управління соц.захисту
- Перелік послуг
- Інформаційно-довідкові матеріали
- Публічні фінанси
- Порядок оскарження та реагування на критику
- Колегія районної державної адміністрації
- Робота із запитами на інформацію
Карта
Відвідувачів в мережі – 0:
адміністраторів – ,
відвідувачів – .
Максимальна кількість відвідувань (0) була – 2025-02-12.
Вчитель біології Бурбела Валентина Петрівна
Атаманчуку Роману присвячую
Воїн світла
Серед тисяч людей непомітний,
Завжди добрий був і відкритий.
Був усміхнений, був він привітний,
Та життя його книга закрита.
Із раннього дитинства самостійний,
Любив життя, вмів на людей впливати,
Був наполегливий в роботі і надійний.
Метал навчився в школі ще кувати.
Виділявся бажанням трудитись.
Із наснагою вчився у школі.
Він хотів усьому навчитись,
Був душею у дружньому колі.
Олімпіад і акцій переможець,
Роман усим єством любив природу,
Він був історії відважний спадкоємець,
Вивчав традиції вкраїнського народу.
Збирав сліди війни минулої – набої,
І їх з землі виймав не ради слави,
До рук не випадково взяв він зброю,
По духу воїн рідної держави,
Нам не побачити Романа вже ніколи,
Хіба що, він прийде до нас у снах,
Оберігає Воїн Світла наші долі,
І молиться за Україну в небесах.
Не оплакати ніколи і не окупити,
Вічну цінність людського життя,
Буде в пам’яті вічно він жити,
Ангел світла – зберіг нам життя.
Фокіна Яна, однокласниця Атаманчука Романа.
“Чи то згадуючи шкільні роки, чи то переглядаючи фото нашого шкільного класу , мимоволі згадуєш про кожного….
Дивно і до болю жахливо, коли про деяких згадуєш у минулому часі: “був…”.
Був у нашому класі Атаманчук Роман. Людину із таким всепробачаючим серцем і великою душею зустріти важко, важко знайти схожого. Рома – один із небагатьох , хто ніколи не ображався, завжди посміхався, ніби щось відчував…
Роман вів активне життя, наче намагався “нажитися”. Він ніколи не сумував, його життєва позиція, шкільне та позашкільне життя заслуговує на написання цілої низки оповідей.
Це й не дивно, що Роман віддав життя за Батьківщину. Це – людина, Людина з великої літери, яка завжди приходила на допомогу будь-кому, хто цього потребував, яка поважала інтереси інших.
Як шкода, що настала пора згадувати Рому у минулому часі….
Все одно – саме ця великодушна людина із щирою посмішкою, сяючими очима і відлунням добра завжди залишиться у пам’яті кожного, хто його знав.
Дякую, що захищав Україну! Слава Героям!“
Класний керівник Кириченко Алла Іванівна
Про що шепочуть зелені трави…
Мабуть, кожна людина повертається у згадках до чарівних і неповторних шкільних дитячих літ, де поволі рухається час, ми стаємо дорослішими. І саме в такі хвилини подумки линемо у безтурботне життя, це і туга за старим, і причетність до землі, де народився, до свого родинного коріння. Дитинство живе в кожному із нас і позначається на наших дорослих вчинках, саме в цей час ми вчимося розрізняти добро і зло, вибирати собі друзів і уподобання.
… Перегортаю сторінку шкільного життя, дивлюся на фото своїх учнів. Усі усміхнені, по – дитячому щирі та безпосередні. Кожен іде в життя із своєю мрією та метою.
… А ось і він, цей хлопчик, якого сьогодні вже немає поруч «квітучого саду» – Атаманчук Роман. Високий, стрункий, красивий, чорні очі, чомусь трохи були завжди сумні, навіть тоді, коли посміхався.
До 9 класу Кам’янської школи прийшов навчатися Атаманчук Роман. Це був дуже розумний та допитливий хлопчик із великими чорними очима. Любив навчатися, багато читав, мав гарну ерудицію, дуже вміло фантазував. Ніхто тоді не знав, що із чарівної дитячої казки Роман потрапить на страшну війну. Та найголовніше, чим наділив Романа Господь – доброта та щирість, уміння подвоїти радість друга чи розділити сум. Підставити своє дружнє плече у будь – яку хвилину міг зробити першим Роман.
Шкільні роки хлопчика були сповнені наснагою до життя: це участь у шкільних святах, акціях та змаганнях на рівні школи та району, участь у шефській допомозі ветеранам війни та праці.
Згадую, як вперше опинились на подвір’ї, у учителя – ветерана, Собко Марії Іванівни.
Роман відразу «хазяйським оком» спланував увесь обсяг роботи. І скільки- то радості від результата праці! Цю любов до землі, до стареньких Роман виніс від своєї родини.
Згадую, як вперше побувала у родині Атаманчуків. Із якою гордістю хлопчик показував майстерню свого батька, та із якою любов’ю розповідав про важку, але дивовижну ковальську справу татка, від якого він унаслідував «чари цієї праці». «А ось грядочка суниць», – показує Роман і схиляється над кущем. Скільки – то ніжності та доброти у цих руках. Усміхається… Цю посмішку не зітруть із пам’яті роки, не знищить лютий ворог.
… Роман був членом «Правого сектору», навесні брав активну участь у роботі блок – поста поблизу Каховської ГЕС, а потім пішов на розв’язану Росією війну добровольцем. Загинув у боях під Іловайськом. Та довгий час рідні не знали, де його могила.
За таких, як Роман, молилась Україна, молилось село та рідні. Надія до останнього не покидала. Аби повернувся живим, хай без руки чи ноги, тільки живим, тільки б почути рідний голос, побачити такі рідні очі. Після страшного телефонного дзвінка побачити сина живим надія вмерла.
Однією могилою, завдячуючи російським окупантам, на Херсонщині побільшало.
25 грудня 2014 року у рідному селі Сергіївка переховали тіло Романа, який не дожив кілька місяців до свого 22 – річчя.
Майоріли прапори, плакали побратими, друзі, старі та малі. Не стало єдиного сина у родині Атаманчуків. Чи буде забезпечена старість його батьків? Віриться, що держава пам’ятатиме своїх героїв. Та, напевно, знаю, що могила Романа не заросте бур’яном, завжди буде устелена квітами пам’яті та любові до свого захисника.
Побратими Романа розповідають про хлопця, що « він був оптимістично налаштований на бій. Відчай приходив лише тоді, коли не було набоїв відбиватися. Був кулеметником. Першим вирішив залишитися і прикрити собою друзів.
Горджуся, що живу на цій святій землі, працюю у шкільному колективі, маю змогу чути про свого Ромчика на шкільних лінійках, вечорах пам’яті, присвячених героям, у шкільних дитячих творах Роман постає живим та веселим. Сподіваємося колективом у майбутньому установити меморіальну дошку пам’яті, де буде вкарбовано ім’я героя, а наші учні будуть пишатися, що саме тут навчався Роман.
Та жаль тільки, не почує Роман більше слів вдячності, дитячого сміху, не підслухає ніколи тихої розмови дерев, не побачить гіркої материнської сльози, журби старенької бабусі.
Всього цього вже не побачить Рома ні в свята, ні в будні – ніколи! Ніколи!
І ніхто не зможе підслухати чи розгадати таємну мову природи, ніхто не скаже про що шепочуть зелені трави біля мовчазної Роминої могили. Напевно, про це: «Такі герої, як Роман, не вмирають, вони будуть вічно жити у наших серцях».
Упевнена, що Роман загинув недаремно. Справжніх героїв, для яких Україна і спокій на землі – далеко не порожні слова – багато. Понад усе на землі мрію про мир. Про мир, і щоб Україна була справжньою квітучою європейською державою. Хочу такого уряду, щоб він дбав про своїх героїв, яким був Роман, таких, хто продовжує боронити територіальну цілісність нашої держави, про увесь наш народ.
Низький уклін тобі, Романе, та вічна пам’ять. Герої не вмирають…
12 червня 2016 року громадв Каховщини провела у Вічність Тихонова Євгена Олександровича, учня Кам’янської школи, жителя Кам’янської сільської громади. Народився Євген 22.05. 1985року в селі Цукури.
Слід на землі
Каховщина знову здоигнулася від страшної звістки: в ніч на 11 червня під час несіння служби в АТО загинув наш 31-річний земляк з с. Цукури Євген Олександрович Тихонов.
…Ми приходимо на цю землю, щоб лишити по собі слід. Тихонов Євген був учнем Кам’янської школи вісім років. Маленьким, допитливим хлопчиком він прийшов до першого класу. В школі І ступеня Євгена навчала вчитель початкових класів Асауленко Віта Анатоліївна. Вона згадує Євгена, як совісного, роботящого, доброзичливого учня. Зустрічав свою першу вчительку Тихонов Євген завжди з радістю, ділився своїми здобутками та цікавився новинами шкільного життя. Вчителі школи теж запам’ятали Євгена спокійним, завжди усміхненим, добрим. Що не попрохаєш зробити, з готовністю допоможе. І на ділянках працювати, і сніг чистити, і стареньким людям допомогти-завжди з бажанням робив усе. Саме та таких, як Євген, – скромних, непримітних українцях тримається світ. Бо людяність є їхньою головною рисою характеру. Ніколи не лишав на дорозі земляків, завжди підбирав, допомагав. Грошей не брав, тільки посміхався, мов, не варто дякувати…
Дивуєшся, звідки у такого простого сільського хлопця стільки сили духу, волі, сміливості? Не побоявся залишити дім, сім’ю, маленьку доньку і кохану дружину, бо знав-не буде волі, не буде нічого. Не послухався матусі, пішов на війну…І залишився назавжди у вічності.
Час спливатиме, на зміну одній порі року приходитиме інша. Все буде, як і тисячу років тому. А ти залишишся, Євгене, у пам’яті товаришів, у пам’яті вдячних земляків, у пам’яті своїх рідних. Та ніколи не висохнуть мамині сльози. А твоя донечка буде сумно дивитися на небо: десь там її татко. Тож не даремно ти жив на світі-слід по собі лишив назавжди.
Тебе ми проводжали за шкільні ворота.
Ти скромним, непримітним був, як всі.
А став героєм України, патріотом,
З надією на краще у своїй душі,
Спокійний був, урівноважений у школі.
Ти поважав батьків і вчителів.
Тобі ми кращої бажали сину, долі,
Та ти загинув і навік спочив.
Якщо образили тебе колись, прости нас.
І ми тебе за все на світі пробачаємо.
Хай буде у сім’ї і в Україні все гаразд.
І хай Господь тебе простить, ми всі благаємо.
Опущені у траурі знамена,
Сумують всі: і люди і природа.
Ти вічно будеш жити в пам’яті Євгене,
Життя своє поклав ти за свободу.
Світла тобі, пам’ять!
Вічний спокій.
Валентина Бурбела, заступник директора з навчальної роботи Кам’янського НВК
Мамо , не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А , може , дощем на поріг упаду.
Голубко , не плач.
Так судилося , ненько,
Вже слово , матусю , не буде моїм.
Прийду і прощуся в сон твій тихенько
Розкажу , як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає,
І рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш , матусю , й тут сумно буває,
Душа за тобою , рідненька , щемить.
Мамочко , вибач за чорну хустину,
За те , що віднині будеш сама .
Тебе я люблю .І люблю Україну –
Вона , як і ти , була в мене одна.